— Я знаю більшу частину дороги. І ми повинні розшукати її до кінця! — відповів він, зціпивши зуби.
— Слухай, Мольн, — сказав я, сідаючи на постелі. — Вислухай мене. Нам лишається тільки одне: вдень, коли буде зовсім ясно, ми вдвох спробуємо знайти по твоєму начерку ту частину дороги, якої нам бракує.
Але це дуже далеко звідси.
— Ну то й що? Ми поїдемо туди бричкою влітку, коли настануть довгі дні.
Мольн промовчав, і я зрозумів, що він згоден.
— Раз ми збираємося вдвох розшукувати дівчину, яка припала тобі до душі, — додав я, — то розкажи мені про неї, Огюстене.
Він сів у ногах мого ліжка. В сутіні я бачив його похнюплену голову, його схрещені руки, його коліна. Він глибоко зітхнув, як той, кому дуже довго було прикро на серці й хто нарешті може звірити свою таємницю…
Розділ восьмий
ПРИГОДА
Тієї ночі мій товариш не розповів мені всього, що сталося з ним тоді на дорозі. І навіть потім, у скорботні дні, про які я ще розкажу згодом, коли він нарешті наважився довіритись мені цілком, це довго лишалося таємницею нашого отроцтва. Але тепер, коли вже по всьому, тепер, коли від усього поганого, від усього доброго зостався тільки тлін, я можу розповісти про його дивну пригоду.
Того морозного дня о пів на другу на в'єрзонській дорозі Мольн шмагав кобилу з усіх сил, бо знав, що запізнюється. Спочатку йому було весело: він думав тільки про те, як здивує нас, коли на четверту годину привезе дідуся й бабусю Шарпантьє. Адже в ті хвилини, звісно, він не мав ніяких інших намірів.
Поволі Мольн став замерзати, і він загорнув ноги попоною, від якої спочатку відмовився на фермі Бель-Етуаль, — її ледь не силоміць поклали на бричку.
О другій годині він проїхав через містечко Ла-Мотт. Раніше Мольн ніколи не бував у цих місцях в години шкільних занять, тож з цікавістю роздивлявся безлюдні, мовби сонні, вулиці. Лише вряди-годи то тут, то там відхилялась фіранка і у вікні з'являлося обличчя цікавої жіночки.
На виїзді з Ла-Мотта, зразу ж за школою, дорога розгалужувалась, і хлопець завагався: зрештою згадав, що нібито на В'єрзон веде та дорога, яка звертає ліворуч. Спитати не було в кого. Він пустив кобилу ступою: тепер дорога була зовсім вузька й погано брукована. Якийсь час Мольн їхав попід лісом і нарешті зустрів іншу бричку й спитав, чи ця дорога веде до В'єрзона. Але кобила й досі бігла ступою, а чоловік, що сидів на бричці, либонь, не розчув запитання; він щось промимрив у відповідь, непевно кивнувши, і Мольн поїхав навмання тією самою дорогою.
Обабіч лежали замерзлі поля, голі й одноманітні; вряди-годи лише сорока, злякавшися брички, відлітала далі й сідала на обламану верхівку береста.
Мольн накинув на плечі попону й загорнувся в неї, наче в плащ. Випроставши ноги, прихилившись до борту брички, він задрімав, — мабуть, надовго…
… Його розбудив холод, який дошкуляв через попону; хлопець помітив, що довколишній краєвид змінився. Не було більше безмежних обріїв, не було величезного неба, в якому губиться погляд, довкола стелилися ще зелені моріжки, обнесені високими огорожами. Праворуч і ліворуч під кригою дзюрчали струмки. Все свідчило про те, що десь поблизу є річка. І дорога, що тяглась між високими тинами, тепер перетворилась на вузьку вибоїсту колію.
Кобила перейшла зі ступи на повільний крок. Мольн шмагонув її батогом, але вона й далі плентала, і хлопець, спершись руками на передок брички й оглянувши кобилу, помітив, що вона накульгує на задню ногу. Занепокоївшись, він зістрибнув на землю.
— Ми вже не встигнемо дістатись у В'єрзои до приходу поїзда, — мовив він упівголоса.
Мольн навіть собі самому не хотів зізнатися в найтривожнішому й найстрашнішому: він збився з дороги й тепер їхав зовсім не в бік В'єрзона.
Хлопець довго обдивлявся ногу кобили й не помітив ніякого поранення. Та тільки-но він торкався ноги, кобила злякано здригалася й шкрябала важким незграбним копитом землю.
Зрештою, він зрозумів, що в копито забився камінець. Хлопець звик мати справу з кіньми; присівши навпочіпки, він спробував схопити лівою рукою праву ногу кобили й затиснути її між коліньми, але йому заважала бричка. Кобила двічі випручувалася й відходила на кілька метрів уперед. Підніжка брички вдарила хлопця по голові, колесо обдерло коліно. Він уперто й далі робив свої спроби й врешті-решт зумів утримати в руках йогу кобили, але камінець застряг дуже глибоко в копиті і Мольн, виймаючи його, мусив пустити в хід свій селянський ніж.
Коли він вийняв камінець з копита й стомлений, з почервонілими очима випростався, то з подивом побачив, що надходить вечір…