Хтось інший на місці Мольна повернувся б назад. Тільки так можна було б знайти дорогу. Але вія вирішив, що Ла-Мотт однаково залишився далеко позаду. До того ж, коли він спав, кобила могла звернути на якийсь поперечний путівець. Зрештою, і ця дорога повинна ж привести його до якогось поселення… Додайте до всього цього, що, ступивши на підніжку й відчуваючи, як нетерпеливо кобила натягує віжки, хлопець нараз перейнявся жагучим бажанням до чогось прийти, кудись, усупереч перешкодам, дістатися!
Він шмагонув кобилу, та сахнулася вбік і побігла ступою. Надворі сутеніло. Вибоїста дорога так звузилася, що на ній не роз'їхалися б два вози. Вряди-годи в колесі застрягала суха гілка огорожі й ламалася з лунким тріскотом…
Коли зовсім споночіло, Мольнові раптом згадалася наша їдальня в Сент-Агаті, де о цій порі вже всі, певне, сидять за столом. Потім його охопив гнів, відтак, коли йому спала на думку його зумисна втеча, він відчув гордість і велику радість…
Розділ дев'ятий
ЗУПИНКА
Зненацька кобила сповільнила біг, мовби в темряві на щось наштовхнулася; Мольн побачив, як вона двічі опускала й підводила голову; потім тварина різко зупинилася й почала щось обнюхувати на землі. Під її ногами дзюрчала вода. Дорогу перетинав потік. Улітку тут, певне, був брід. Але о цій порі року течія була така прудка, що крига не змогла скувати потоку; їхати далі було б небезпечно.
Мольн легенько смикнув за віжки, від'їхав на кілька кроків назад і, не знаючи, що робити, випростався в бричці на повен зріст. Тоді він і помітив світло між гілками. Отже, тільки два-три моріжки відокремлювали його від дороги…
Хлопець зліз із брички й повів кобилу, заспокоюючи її, бо вона перелякано трясла головою.
— Ходімо, старенька! Ходімо! Тепер нам уже недалеко. Незабаром прийдемо на місце.
І, штовхнувши прочинену хвіртку в огорожі, що оточувала моріжок, який прилягав до дороги, Мольн провів за собою бричку. Його ноги глибоко застрягали в м'якій траві. Бричку підкидало на вибоїнах. Прихилившись головою до голови кобили, Мольн відчував її тепло, її важке дихання… Він повів її на край моріжка, накрив їй спину попоною, потім розсунув пруття тину й знову побачив світло: перед ним стояв будинок.
Але щоб дістатися до цього будинку, Мольнові довелося перетяти три моріжки, перескочити зрадливий струмок, у якому він намочив ноги… Нарешті, зістрибнувши з високого уступу, він опинився на подвір'ї сільського будинку. Біля корита рохкала свиня. Почувши тупіт ніг на замерзлій землі, несамовито загавкав собака.
Двері були відчинені, і кволе світло, помічене Мольном з дороги, випромінював вогонь у печі, в якій палахкотів гмиз. Іншого світла в будинку не було. Зі стільця підвелася жінка з добродушним обличчям і підійшла до дверей, не виявляючи ніякого страху. В цю мить настінний годинник з гирями відбив пів на сьому.
— Пробачте мені, пані, — обізвався Мольн, — здається, я потолочив ваші хризантеми.
Жінка стояла з мискою в руках і дивилася на нього.
— І справді, — сказала жінка, — надворі так темно, що неважко й заблукати.
Якусь мить вони мовчали; Мольн оглядав стіни кімнати, обклеєні аркушами з ілюстрованих журналів, як це буває в заїздах, і стіл, на якому лежав чоловічий капелюх.
— Що, господаря вдома немає? — спитав хлопець, сідаючи.
— Зараз прийде, — відповіла жінка, мабуть, переймаючись до нього довірою. — Він пішов по дрова.
— Та, власне, мені він не потрібен, — сказав Мольн, підсуваючи стілець до грубки. — Тут кілька мисливців у засідці. Я прийшов спитати, чи не продасте нам трохи хліба.
Він знав, що, коли розмовляєш з селянами, та ще на самотній фермі, не слід бути відвертим; тут потрібна особлива політика, а головне — не треба показувати, що ти нетутешній.
— Хліба? — перепитала господиня. — Саме хліба ми не можемо вам уділити. Щовівторка тут буває пекар, але сьогодні він чомусь не приїхав…
Мольн, який сподівавсь, що десь поблизу є село, злякався.
— Пекар з якого села? — спитав він.
— Звісно, з В'є-Нансея, звідки ж іще? — здивовано відповіла жінка.
— А скільки звідси до В'є-Нансея? — розпитував далі з тривогою Мольн.
— Скільки буде по дорозі, не знаю, а навпростець — три з половиною льє.
І господиня почала розповідати, що там її дочка в когось служить, що раз на місяць — кожної першої неділі — навідує її, і що її господар…
Але Мольн, зовсім розгубившися, урвав жінку:
— Отже, В'є-Нансей — найближче звідси поселення?