Голоси віддалилися, тим часом з Мольном порівнявся ще один гурт дітей.
— Якщо крига розтанула, — мовила дівчинка, — завтра вранці покатаємось на човнах.
— А хіба нам дозволять? — спитала її подруга.
— Ви ж знаєте, що це наше свято і ми можемо влаштувати його собі так, як схочемо.
— А що, коли Франц повернеться сьогодні ввечері зі своєю нареченою?
— То й що? Він теж робитиме все по-нашому!..
«Безперечно, йдеться про весілля, — подумав Огюстен. — Та невже тут верховодять діти?.. Дивний маєток!»
Мольн уже хотів був вийти зі свого схову й спитати, де можна попоїсти й попити. Випроставшись, він побачив, що й другий гурт дітей віддаляється від нього. Це було троє дівчаток у коротеньких, до колін, вільних сукеночках. Вони були в гарненьких капелюшках, зав'язаних під підборіддями. З кожного капелюшка звисало на шию довге пір'я. Одна з дівчаток, нахиливши голову, слухала подругу, яка, підвівши палець, щось їй поважно пояснювала.
«Я налякаю їх», — подумав Мольн, дивлячись на свою порвану селянську блузу й дивний пасок вихованця сент-агатського пансіону.
Він боявся, що діти, повертаючись назад, побачать його на алеї, тому пішов навпростець через ялинник у бік «голубника», не замислюючись над тим, що там робитиме. На узліссі дорогу йому заступив порослий мохом мур. По той бік муру було довге вузьке подвір'я; там стояло безліч бричок та возів, наче біля заїзду в ярмарковий день. То були брички всіх форм і фасонів: невеличкі вишукані чотиримісні коляски з голоблями, задертими вгору, шарабани, старосвітські карети з різьбленими карнизами й навіть старовинні берлини з піднятими дзеркальними шибками.
Мольн сховався за ялинами, щоб його не помітили, й роздивлявся це сонмище екіпажів; раптом йому в око впало прочинене вікно в одній з прибудов, якраз на рівні сидіння високого шарабана. Колись вікно замикалося на два залізних засуви, які можна побачити в старих маєтках на зачинених дверях стаєнь. Але час поточив їх.
«Я влізу в те вікно, — вирішив хлопець, — висплюся на сіні, а вранці піду собі й не лякатиму цих гарненьких дівчаток».
Мольн насилу переліз через мур — давалося взнаки вабите коліно; вибираючись з брички на бричку, він опинився на даху берлина, якраз на висоті вікна, легенько його штовхнув, — і вікно нечутно, наче двері, розчинилося.
Хлопець опинився не в сіннику, а в просторій кімнаті з низькою стелею, — мабуть, у спальні. В сутіні зимового вечора побачив, що на столі, на каміні й навіть на кріслах було повно ваз, дорогого начиння й старовинної зброї. Певне, в глибині кімнати, за завісою, був альков.
Мольн зачинив вікно — не так лякав холод, як те, що його можуть помітити з подвір'я. Підняв завісу й побачив за нею велике низьке ліжко, до безладно лежали старі книжки в позолочених палітурках, лютпі з порваними струпами, свічки… Огюстен зсунув усе це в глиб алькова й ліг на ліжко, щоб трохи відпочити й поміркувати про свою дивну пригоду.
У маєтку стояла глибока тиша. Тільки вряди-годи було чути, як завиває холодний грудневий вітер.
І Мольн раз по раз питав себе: а що, коли, незважаючи на всі ці дивні зустрічі, незважаючи на дитячі голоси, незважаючи на сонмище бричок, це просто стара занедбана споруда, якою вона йому видалася перше, безлюдний будинок, загублений у зимовій самотності?
Незабаром йому вчулося, що вітер доносить звідкілясь музику. І враз у пам'яті сплив спогад, повен чару й жалю. Адже колись його мати, ще молода, частенько сідала у вітальні за фортепіано, а він мовчки стояв за дверима, що виходили в садок, і слухав, слухав до вечора…
«Либонь, хтось десь грає на фортепіано?» — подумав він.
Але це запитання лишилося без відповіді; стомлений, хлопець одразу ж заснув…
Розділ дванадцятий
КІМНАТА ВЕЛЛІНГТОНА
Коли Мольн прокинувся, було темно. Він повертався то на один бік, то на другий на своєму ложі, трусячись від холоду, мнучи й підбираючи під себе поли чорної блузи. Завіси алькова забарвлювало кволе синьо-зелене світло.
Огюстен сів на ліжку й просунув голову між завісами. Поки він спав, хтось розчинив вікно й почепив у ньому два зелених венеціанських ліхтарі.
Аж тут на сходах залунали приглушені кроки й тихі голоси. Він знову швидко сховався в алькові, зачепивши своїми підкованими черевиками якийсь бронзовий предмет, що, ударившись об стіну, дзенькнув. Хлопець затамував подих. Кроки наближалися, і за якусь мить до кімнати проникли дві тіні.
— Тихо! — сказав чоловічий голос.
— Та йому вже давно час прокинутись! — відповів другий голос.