— Ти впорядкував його кімнату?
— Звісно, як і всі інші.
Вітер стукнув рамою відчиненого вікна.
— Ти навіть не зачинив вікна, — мовив перший голос. — Вітер уже загасив один ліхтар. Треба його знову засвітити.
— Куди ж тамі — заперечив другий голос, лінивий і водночас розпачливий. — Навіщо вся ця ілюмінація — тут, у сільській глушині? Хто побачить паші ліхтарі?
— Як хто? Вночі теж приїздитимуть гості. Їм буде приємно ще з дороги побачити наші вогні!
Мольн почув, як черкнув сірник. Той, хто говорив останнім і, здавалося, був тут головним, вів далі тягучим голосом, мовби наслідуючи могильника з «Гамлета»:
— Повісь зелені ліхтарі в кімнаті Веллінгтона. І червоні теж… Адже ти сам усе знаєш незгірш за мене!
Мовчанка.
— Веллінгтон, здається, був американець? Тож зелений — це американський колір. Тобі, мандрівному акторові, слід би це знати.
— Ну то й що? — вигукнув «актор». — Кажеш, мандрівний? Еге ж, я помандрував чимало за свій вік. Але нічого не бачив. Чи багато побачиш з фургона?
Мольн обережно визирнув із-за завіси.
Той, хто командував, був простоволосий товстун у широчезному пальті. Він тримав у руці довгу тичку, на яку було начеплено кольорові ліхтарі; сам він сидів, поклавши ногу на ногу, й спокійно дивився, як працює його товариш.
Що ж до «актора», то годі було уявити жалюгіднішу фігуру. Високий, худющий, із сизими зеленуватими очима, з вусами, що звисали на щербатий рот, він, тремтячи від холоду, нагадував потопельника, якого тільки-но витягли з води. Був без піджака, безперестану цокотів зубами. Словами й рухами він мовби свідчив, що до власної персони ставиться вельми зневажливо.
Поміркувавши з хвилину, він підійшов до свого товариша і, широко розвівши руки, мовив з прикрістю й нотками глуму в голосі:
— Знаєш, що я тобі скажу?.. Не можу збагнути, навіщо вони покликали таких, як ми з тобою, потвор, щоб ми прислуговували на цьому святі! Ось так, соколику!..
Але товстун мовби й не чув цього крику душі: вів і далі спокійно, сплівши ноги, сопучи й позіхаючи, спостерігав за роботою товариша, тоді підвівся, повернувся спиною, поклав тичку собі на плече й вийшов зі словами:
— Ходімо! Пора одягатися на вечерю.
Мандрівний актор подався слідом за ним; проходячи повз альков, він уклонився й глумливо проказав:
— Пане Соньку! Вам лишається тільки прокинутись і одягтися маркізом, навіть якщо ви такий самий голодранець, як я. І ви зійдете вниз на костюмований бал, бо цього хочуть маленькі кавалери й маленькі панни.
І, роблячи останній реверанс, додав топом ярмаркового блазня:
— Наш товариш Малуайо, прикріплений до кухні, відрекомендує вам Арлекіна й вашого покірного слугу, великого П'єро…
Розділ тринадцятий
ДИВНЕ СВЯТО
Тільки-но вони зникли, Мольн вийшов зі свого схову. В нього змерзли ноги, заціпеніли суглоби, але він уже не відчував утоми, і біль у коліні теж пройшов.
«Спуститись на вечерю! — подумав він. — Цього я вже не пропущу! Я буду просто гостем, чийого імені ніхто не пам'ятає. А втім, я тут і не зовсім сторонній. Адже цілком очевидно, що пан Малуайо і його товариш чекають на мене…»
Після повної темряви алькова він зміг досить ясно роздивитися кімнату, освітлену зеленими ліхтарями.
Мандрівний актор «обладнав» її. На вішалках висіли плащі. На розбитій мармуровій стільниці великого стола було все, за допомогою чого можна перетворити на франта навіть хлопця, який переночував у занедбаній кошарі. На каміні, поряд із великим свічником, лежали сірники. Тільки паркет забули натерти, і під ногами Мольна хрускотіли піщинки й дрібні камінці. Йому знову видалося, що він потрапив до будинку, давно покинутого мешканцями… Йдучи до каміна, він спіткнувся об купу великих картонок і коробок; він засвітив свічку, простяг руку й, знявши кришки, схилився, аби побачити, що лежить у цих коробках.
Там були старосвітські вбрання для юнаків: сурдути зі стоячими оксамитовими комірами, вишукані жилети з глибоким вирізом, численні білі краватки й лаковані черевики, що їх носили на початку дев'ятнадцятого століття. Спочатку Мольн не наважувався ні до чого доторкнутися, але потім, трусячись від холоду, почистив свою школярську блузу й надів просторий плащ, піднявши його плісирований комір, скинув свої підковані черевики, узув вишукані, лаковані й простоволосий тихенько вийшов з кімнати.
Не зустрівши ні душі, Огюстен спустився вниз по дерев'яних сходах і опинився в темному закапелку подвір'я. Крижане дихання ночі овіяло його обличчя й підняло полу плаща.