Мольн зробив кілька кроків і в тьмяному світлі, що цідилося з неба, розгледів обриси довколишніх предметів. Він стояв на подвір'ячку, яке утворювали службові будівлі. Все тут здавалося старезним і спустошеним. Унизу сходів зяяли дверні отвори, — дверей давно вже не було, — віконні рами згнили, і в стінах чорніли діри. Але всі ці будинки виглядали таємничими й водночас святковими. В низьких кімнатах мерехтіли яскраві відблиски: певне, у вікнах, повернутих у бік села, теж почепили засвічені ліхтарі. Подвір'я було підметене, бур'ян виполотий. Зрештою, прислухавшись, Мольн почув невиразний спів, далекі дитячі й дівочі голоси, — вони долинали від будівель, що темніли вдалині, там, де вітер погойдував гілки перед рожевими, зеленими й синіми плямами вікон.
Він стояв посеред подвір'я в довгому плащі, прислухаючись до кожного звуку, трохи нахилившись уперед, схожий на мисливця, що вистежує здобич.
Раптом із сусіднього будинку, який здавався безлюдним, вийшов дивовижний хлопчак.
Він був у надто вигнутому циліндрі, що блищав у темряві, мов срібний, камзолі, комір якого сягав йому до чуба, відкритому жилеті й штанях на штрипках… Цей дженджик, з вигляду років п'ятнадцяти, йшов навшпиньках, наче гумки штанів піднімали його над землею, до того ж пересувався він дуже швидко. Хлопчак, не зупиняючись, низько вклонився Мольнові й зник у пітьмі, з того боку, де була головна споруда — ферма, замок чи абатство, чия вежа ще пополудні привабила Огюстена.
Трохи повагавшись, наш герой пішов услід за дивною фігуркою. Вони перетяли велике зелене подвір'я, пройшли поміж густими рядами дерев, обігнули огороджений штахетником рибник, проминули криницю й зрештою опинилися біля входу до головного будинку.
Важкі дерев'яні двері, закруглені вгорі й оббиті цвяхами, наче двері в будинку сільського священика, стояли прочинені. Дженджик зайшов до них. Мольн пішов слідом і, тільки-но ступивши кілька кроків у коридорі, ще нікого не бачачи, почув сміх, пісні, вигуки й тупіт ніг.
У глибині коридор перетинав інший, поперечний коридор. Мольн завагався, не знаючи, чи йти далі, чи відчинити одні з дверей, за якими не стихав гамір, та раптом йому назустріч вибігли, наздоганяючи одна одну, двоє дівчаток. Він побіг за ними, обережно ступаючи м'якими черевиками. Двері відчинилися, під старовинними капелюшками зі стрічками блимнули двоє облич п'ятнадцятирічних дівчаток, що розшарілися від біганини й вечірнього холоду, — і враз усе зникло в несподіваному спалахові світла.
З хвилину дівчатка, граючись, кружляли на місці, їхні широкі легкі спідниці злетіли, виказавши мереживо кумедних довгих панталонів; потім, скінчивши пірует, вони забігли до кімнати й знову зачинили за собою двері.
Засліплений Мольн стояв, погойдуючись, у темряві коридора. Тепер він не хотів, щоб його побачили. Хлопець мав такий нерішучий і незграбний вигляд, що його могли ще прийняти за злодія. І він уже збирався піти звідси, але цієї миті в глибині будинку знову почулися кроки й дитячі голоси. До нього наближалися, розмовляючи, двоє хлопчиків.
— Чи скоро буде вечеря? — спитав Мольн, не виказуючи своєї розгубленості.
— Ходи з нами, — відповів той, що здавався старшим, — ми тебе проведемо.
І з тією довірою, з тим прагненням дружби, яке властиве дітям напередодні великого свята, вони взяли Мольна за руки. Мабуть, це були селянські діти. Їх одягли в найкраще вбрання: з-під коротких штанців, трохи нижче колін, визирали грубі вовняні панчішки, взуті вони були в черевички на дерев'яній підошві, кожен з них був у камзольчику із синього оксамиту, в кашкеті такого самого кольору й при білій, зав'язаній бантом краватці.
— А ти її знаєш? — спитав один з хлопчиків.
— Я? — перепитав малюк з круглою головою й наївними очима. — Мама сказала, що вона в чорній сукні з білим комірцем і схожа на гарного папугу.
— Хто це? — спитав Мольн.
— Хто ж бо, звісно, наречена, по яку поїхав Франц…
Мольн не встиг нічого більше сказати, бо всі троє опинилися в дверях великої зали, де в каміні палахкотів вогонь. Покладені на козли дошки правили за столи, вони були застелені білосніжними скатертинами, а за столами сиділо, урочисто вечеряючи, багато різних людей.
Розділ чотирнадцятий
ДИВНЕ СВЯТО
(продовження)
Цей бенкет у великій залі з низькою стелею нагадував церемонію частування родичів, що з'їхалися здалеку на сільське весілля.
Обидва хлопчики відпустили руки Мольна й побігли до суміжної кімнати, звідки долинали дитячий гомін і стукіт ложок об тарілки. Відважно, без будь-якої ніяковості Мольн переступив ослін і сів до столу поряд з двома літніми селянками. І одразу накинувся на їжу; лише через кілька хвилин він підвів голову від тарілки, озирнувся й прислухався, про що розмовляють за столом.