А втім, гості були не дуже говіркі. Здавалося, ці люди майже незнайомі між собою. Мабуть, одні з них приїхали сюди з глухих сіл, інші — з далеких міст. За столом сиділи й діди, — з бурцями, з бородами, гладенько поголені, — либонь, то були колишні моряки. Поруч з ними вечеряли їхні ровесники, дуже схожі на них: ті самі обвітрені обличчя, ті самі жваві очі під волохатими бровами, ті самі краватки, вузенькі, мов шнурки на черевиках… Але ці діди за все своє життя не плавали далі меж свого кантону, а якщо їх і хитало багато разів під вітром та дощами, то тільки під час важкої, хоч і не дуже небезпечної подорожі, коли прокладаєш борозну за борозною і, дійшовши до краю поля, розвертаєш плуг назад… Жінок за столом майже не було, окрім кількох стареньких селянок в гофрованих чепчиках, з круглими, схожими на засушені яблука, зморщеними обличчями…
Мольн почував себе невимушено й упевнено. З кожним гостем. Згодом він так пояснював це: коли припустишся якоїсь непростимої помилки й тобі стане прикро, то мимоволі думаєш: «Однак на світі є люди, які мені вибачили б». І уявляєш собі старих людей, дідуся й бабусю, поблажливих, заздалегідь певних: усе, що ти робиш, — добре. Ось такі славні люди й зібралися в цій залі. Що ж до решти гостей, то це були підлітки й діти…
Тим часом біля Мольна розмовляли дві літні жінки.
— У кращому разі молодий з молодою приїдуть тільки завтра, не раніше третьої години, — мовила старша жінка.
— Замовкни, ти мене просто дратуєш, — спокійно відповіла молодша.
Вона була в плетеному чепчику, насунутому на чоло.
— Тоді давай підрахуємо! — байдужо заперечила перша. — Півтори години залізницею з Буржа до В'єрзона, сім льє в кареті з В'єрзона сюди…
Суперечка тривала. Мольн ловив кожне слово. Завдяки цій мирній суперечній сварці ситуація трохи прояснилася: Франц де Гале, син господаря замку, чи то студент, чи то моряк, чи то гардемарин, — цього ніхто напевне не знав, — поїхав до Буржа по дівчину, з якою збирався одружитися. Дивна річ: у маєтку все робилося так, як хотів цей хлопець, мабуть, іще дужо юний і дуже навіжений. Він зажадав, аби дім, куди він приведе свою наречену, нагадував палац. Щоб відсвяткувати приїзд дівчини до його маєтку, він запросив усіх цих дітей, дідусів і бабусь. Ось про що дізнався Мольн з розмови двох жінок. Усе інше лишалося загадкою, бо жінки раз по раз поверталися до часу приїзду наречених. Одна з них вважала, що вони приїдуть завтра вранці. Друга — що пополудні.
— Сердешна Муанель, у тебе як не було олії в голові, так її й немає, — спокійно сказала молодша.
— А ти, моя бідолашна Адель, і далі така само вперта. Ось уже чотири роки, як я тебе не бачила, але ти зовсім не змінилася, — відповіла старша, знизуючи плечима, але голос її звучав мирно й лагідно.
Так вони й сперечалися, але без ніякого гніву. Мольн, сподіваючись дізнатися в них про щось більше, втрутився у розмову:
— Чи Францова наречена й справді така гарна, як про неї говорять?
Жінки спантеличено подивилися на нього. Ніхто, крім Франца, не бачив дівчини. Юнак, повертаючись з Тулона, зустрів її якось увечері, коли вона, сповнена розпачу, сиділа в одному з тих садків Буржа, що їх називають «Болотами», її батько, тамтешній ткач, прогнав дочку з дому. Вона була дуже гарна, і Франц одразу ж вирішив одружитися з нею. Це дивна історія. Але пан де Гале, Франців батько, і його сестра Івонна завжди потурали будь-яким його примхам!..
Мольн хотів був обережно ще про дещо спитати, але цієї миті в дверях з'явилася чарівна пара: дівчина років шістнадцяти, в оксамитовому корсажі й у спідниці з великими воланами, і юний кавалер, у сурдуті з високим коміром і в штанях на штрипках. Вони пройшли через залу легкою ходою, в якій вловлювався ритм танцю; далі йшли інші пари, потім з криком вбіг невеличкий гурт дітей, а за ними — високий блідий П'єро з надто довгими рукавами, в чорній шапочці й з усміхненим щербатим ротом; він пересувався незграбними стрибками, щокроку підскакував і розмахував своїми довгими порожніми рукавами. Дівчата трохи побоювалися його, юнаки ручкалися з ним, а діти захоплено бігали слідом і весело кричали. Опинившись біля Мольна, П'єро подивився на нього скляними очима, і хлопцеві здалося, що цей гладенько поголений чолов'яга і є приятелем пана Малуайо, той самий мандрівний актор, який недавно чіпляв ліхтарі.