Опинившись у садку, Мольн на мить схилився над хистким штахетником, що оточував рибник, по краях якого ще було трохи криги, тонкої, у зморшках, схожої на піну… Він побачив у воді своє відображення, яке нібито схилилося над небом, своє романтичне вбрання, і йому здалося, що перед ним зовсім інший Мольн — не школяр, який утік з дому в селянській бричці, а чарівна, загадкова істота, яка мовби зі йшла зі сторінок дорогої, прегарної книжки…
Мольн попрямував до головного будинку, бо відчув, що голодний. У великій залі, де він вечеряв учора, селянка накривала на стіл. Коли хлопець сів перед однією з чашок, розставлених на скатертині, вона налила кави й сказала:
— Ви, добродію, прийшли перші.
Він нічого не відповів, боячись, що його можуть прийняти за стороннього. Тільки спитав, коли почнеться прогулянка на човнах, про яку оголосили вчора.
— Не раніше ніж через півгодини, добродію: ніхто ще не спускався на сніданок, — відповіла селянка.
І він знову почав блукати довкола довгого будинку з несиметричними, як у церкви, крильми, шукаючи причал. Обійшовши південне крило, Мольн побачив густі зарості очерету, що тяглися перед ним скільки сягало око. Ставок з цього боку омивав підніжжя замку, і перед багатьма дверима видніли дерев'яні балкончики, що нависали просто над хлюпотливими хвилями.
Мольн знічев'я побрів піщаним берегом, схожим на дорогу, по якій тягнуть волоком човни. Він з цікавістю роздивлявся великі двері й за їхніми закіптюженими шибками — занедбані кімнати та комори, заповнені тачками, іржавим інструментом і розбитими горщиками з-під квітів. Раптом з іншого крила будинку до нього долинули чиїсь м'які кроки.
Це йшли дві жінки. Одна — стара, згорблена, друга — молода дівчина, білява, струнка, в прекрасній сукні, яка після вчорашнього маскараду видалася Мольнові незвичною.
Жінки зупинилися на мить, окинувши поглядом краєвид, що простелився перед ними, а Мольн із подивом, який згодом йому здався недоречним, подумав: «Саме таких дівчат називають ексцентричними… Мабуть, це актриса, яку найняли на свято…»
Тим часом жінки пройшли зовсім поряд з Мольном, що, вклякнувши на місці, дивився на дівчину. Згодом, коли Огюстен у розпачі намагався вечорами згадати гарненьке личко, що стерлося в його пам'яті, йому часто привижалися уві сні цілі шереги молодих жінок, схожих на цю. Одна була в такому самому капелюшку, інша йшла, так само трохи нахилившись уперед; одна мала її чистий погляд, інша — її тонкий стан або голубі очі; одначе жодна з них не була цією високою дівчиною.
Мольн устиг побачити під густим білявим волоссям обличчя з дрібними, вимальованими з дивовижною, майже скорботною тонкістю рисами. Ось вона вже пройшла вперед, і він дивився на її сукню й тепер побачив, що то найпростіша п найскромніша в світі сукня…
Зніяковівши, хлопець запитував себе, чи йти йому слідком, коли раптом дівчина мовила до своєї супутниці:
— Сподіваюсь, човен не дуже гаятиметься?..
Тоді Мольн побрався за ними. Літня жінка, квола, трусилася мов у пропасниці, проте весело базікала й сміялася. Дівчина приязно відповідала їй. А коли сходили до причалу, вона подивилася на Мольна лагідними очима, які мовби промовляли до нього: «Хто ви? Що ви тут робите? Я вас не знаю. І все ж мені здається, що я вас знаю».
Між деревами вже стояли й вичікували інші гості. До берега підпливли три прикрашені човни. Коли жінки — мабуть, господиня маєтку та її дочка — проминали гостей, юнаки шанобливо вклонялися їм, а дівчата присідали в реверансі. Дивний ранок, дивна прогулянка! Хоч світило сонце, було досить холодно, і жінки загортали шиї в пухові боа, що були тоді в моді…
Літня жінка лишилася на березі, а Мольн, сам не знаючи як, опинився в одному човні з юною володаркою замку. Прихилившись до борту й притримуючи рукою циліндр, щоб його не зірвав вітер, Огюстен дивився на дівчину, яка сіла під навісом. Дівчина теж дивилася на нього. Вона гомоніла з подругами, усміхалась і час від часу, ледь закусивши губу, зупиняла на хлопцеві свої голубі очі.
На крутих берегах стояла повна тиша. Човен повільно плив, розмірено гуркотів мотор, і плюскотіла вода за бортом. Здавалося, був розпал літа. Ось зараз вони причалять до зеленого садка біля якогось сільського будинку… Дівчина піде прогулюватися під білою парасолькою… І до самого вечора буде чути стогін горлиць… Та раптовий порив крижаного вітру нагадав Огюстенові й іншим гостям цього дивного свята, що надворі грудень.