Човни підпливали до ялинового лісу. На пристані з'юрмилися пасажири і, притиснувшись одне до одного, вичікували, коли човнярі відчинять хвіртку огорожі. З яким хвилюванням згадував пізніше Мольн ту хвилину, коли він стояв на березі ставка й бачив так близько обличчя дівчини — обличчя, яке, ймовірно, він більше ніколи не побачить. Він не міг відвести очей від її чистого профілю, аж вони в нього налилися слізьми. І мовби невеличку таємницю, яку дівчина довірила лише йому, Мольн запам'ятав легенький слід пудри на її щоці…
А відтак на березі все було ніби уві сні. Поки діти з веселими криками бігали по лісу, збиваючись гуртами й знову розсипаючись між деревами, Мольн ішов по алеї кроків за десять позаду дівчини. Він наздогнав її, і, навіть не встигнувши отямитись, сказав просто:
— Ви прекрасні!
Але вона пришвидшила ходу і мовчки звернула на поперечну стежину. Довкола бігали діти, граючись лише в їм зрозумілі ігри й навмання перетинаючи лісові стежки. Огюстен докоряв собі, називаючи свій вчинок недоречним, грубим, безглуздим. Він ішов світ за очі, певен, що більше ніколи не побачить цю прекрасну дівчину, коли раптом помітив, що вона простує йому назустріч. Стежка була така вузька, що дівчина хоч-не-хоч мусила пройти зовсім поряд з Огюстеном. Вона обіруч притримувала поли свого широкого плаща. Дівчина була в чорних відкритих черевичках, з яких визирали такі тендітні щиколотки, що, здавалося, вони можуть підламатися.
Цього разу Огюстен вклонився й дуже тихо сказав:
— Будь ласка, вибачте мені.
— Я вам вибачаю, — відповіла вона поважно. — Але я повинна піти до дітей, бо сьогодні вони тут господарі. Прощавайте.
Огюстен почав благати її залишитися ще бодай на хвилину. В голосі його бриніло таке хвилювання, така розгубленість, що дівчина сповільнила крок і вислухала Мольна.
— Я навіть не знаю, хто ви, — сказала нарешті дівчина.
Вона говорила рівним тоном, наголошуючи на кожному слові, але останнє слово вимовила набагато м'якше, ніж початок фрази… Потім її обличчя знову мовби скам'яніло, і, закусивши губу, дівчина втупилася голубими очима вдалину.
— Я теж не знаю, як вас звати, — відповів Мольн.
Тепер вони йшли по відкритій дорозі; віддалік од них посеред чистого поля стояв самотній будинок, довкола якого юрмилися гості.
— Ось і «Франців дім», — сказала дівчина. — Мені пора.
Вона постояла мить, вагаючись, подивилася на Мольна, усміхнулась і додала:
— Ви не знаєте, як мене звати?.. Я — Івонна де Гале.
І побігла.
У «Францовому домі» тепер ніхто не жив. Але юрби гостей ураз заповнили його до самісінького горища. Щоправда, в Мольна не знайшлося б і хвилини, щоб обстежити дім: треба було хутенько поснідати привезеними в човнах холодними харчами, — це не дуже відповідало порі року, та, мабуть, на цьому наполягли діти, — і якнайшвидше повертатися назад до замку.
Побачивши, що панна де Гале збирається вийти, Мольн підійшов до неї й, мовби відповідаючи на її слова, сказав:
— А мені більше подобається ім'я, яке дав вам я.
— Яке ж це ім'я? — спитала дівчина так само поважно.
Але Мольн злякався, що бовкнув дурницю, і не відповів.
— Мене звати Огюстен Мольн, я ще ходжу до школи.
— О, ви ще ходите до школи! — сказала дівчина.
Вони розмовляли ще з хвилину — розмовляли неквапливо й радісно, наче друзі. Потім дівчина ніби змінилась. Тепер вона не була вже така гордовита й поважна, як раніше, але її щось непокоїло. Здавалося, вона наперед боялася того, що збирався сказати Мольн. Івонна йшла поряд з ним і вся тремтіла, мов ластівка, яка на мить сіла на землю, але вже нетерпеливиться знову шугнути в небо.
— Навіщо? Навіщо? — тихо відповідала вона на все, що їй казав Мольн.
Та коли він посміливішав і попрохав дозволу якогось дня знову прийти до цього чудового маєтку, Івонна відповіла просто:
— Я чекатиму вас.
Вони підходили до пристані. Івонна раптом зупинилася й задумливо мовила:
— Ми поводимося, мов діти. Це безглуздо. Тепер нам не слід сідати в один човен. Прощавайте. І не йдіть слідом за мною.
Мольн якусь мить стояв розгублений, дивлячись, як вона віддаляється від нього. Потім він теж пішов до причалу. І тоді Івонна зупинилась, обернулася до Мольна, здалеку подивилася на нього, — тепер вона вперше дивилася довго й уважно, — й загубилася в юрмі гостей. Невже це був останній знак прощання? Чи заборона проводжати її? А може, вона хотіла ще щось йому сказати?..
Коли всі повернулися до маєтку, на великому, трохи похилому моріжку позад стаєнь почалися перегони поні. Це була остання частина свята. Всі сподівалися, що наречені приїдуть вчасно й будуть присутні на перегонах, а Франц особисто керуватиме змаганнями.