Але довелося починати без нього. Хлопчики в жокейських костюмах вели баских поні, прикрашених стрічками; дівчатка, вдягнені наїзницями, — одряхлілих слухняних тварин. Не стихали веселий гамір та дитячий сміх, дехто бився об заклад, і лунали довгі удари дзвона; тим часом зелений, дбайливо підстрижений моріг став схожий на поле іподрому в мініатюрі.
Мольн упізнав Даніеля й тих дівчаток у капелюшках з пір'ям, яких він здибав на алеї парку… Але самих перегонів він уже не бачив — думав тільки про одне: розшукати в натовпі любий капелюшик з трояндами й довгий коричневий плащ. Одначе панна де Гале не з'являлась. Він шукав її ще й ще, аж поки удари дзвона й радісні крики сповістили про кінець перегонів. Перемогла маленька дівчинка на старій білій кобилиці. Вона врочисто об'їхала поле, і султан її капелюшка маяв на вітрі.
Потім настала тиша. Ігри скінчилися, а Франца й досі не було. Гості трохи повагалися, порадились, а тоді гуртиками розійшлися по своїх кімнатах і в тривожній мовчанці стали чекати приїзду молодих.
Розділ шістнадцятий
ФРАНЦ ДЕ ГАЛЕ
Перегони скінчилися надто рано. Було пів на п'яту й надворі ще не стемніло, коли Мольн, ще не отямившись від усього, що сталося цього чудового дня, знову опинився в своїй кімнаті. Він сів біля столу й почав чекати вечері та закінчення свята.
Знову, як і першої ночі, звіявся вітрюган. Він то шумів, наче потік, то рокотав, наче водоспад. Час від часу в каміні стукотіла заслінка. Вперше за все свято Мольн відчув невиразну тривогу. Така тривога нерідко поймає людину наприкінці надто радісних днів. Йому хотілося розвести вогонь у каміні, але заіржавіла заслінка не висувалася. Тоді він заходився наводити лад у кімнаті: порозвішував ошатні костюми, порозставляв під стінами перекинуті стільці, ніби збирався жити тут тривалий час.
Проте Огюстен не забував, що він мас бути готовим у будь-яку хвилину вирушити додому, тому приготував і склав на стільці свій дорожній одяг: школярську блузу й решту речей, — а під стілець засунув підковані брудні черевики.
Потім знову сів і, відчувши деякий спокій, окинув поглядом своє прибране житло.
По шибках вікна, повернутого на каретне подвір'я і ялиновий ліс, час від часу краплі дощу креслили лінії. Мольн дивився на розставлені по місцях речі й знову почував себе-щасливим. Ось він сидить тут, таємничий прибулець, посеред цього незнаного світу, в кімнаті, яку сам для себе вибрав. Те, чого він досяг, перевершило всі сподівання. Огюстен згадував обвіяне вітром дівоче обличчя — і його охоплювала невимовна радість.
Поки Мольн отак сидів і марив наяву, в кімнаті споночіло, але він і не подумав засвітити свічку. Раптовий порив вітру вдарив дверима сусідньої кімнати, до якої був вхід з його кімнати і вікна якої теж виходили на каретне подвір'я. Хлопець підвівся й пішов зачинити двері; раптом він помітив, що з тієї кімнати цідиться тьмяне світло, наче там на столі горить свічка. Він просунув голову в прочинені двері. В кімнаті хтось був. Мабуть, незнайомець проник сюди крізь вікно й тепер снував сюди-туди ледь чутного ходою. Наскільки Мольн міг розгледіти в сутіні, це був іще зовсім юний хлопець. Простоволосий, у широкій накидці, він ходив і ходив, мовби ошалівши від нестерпного болю. В розчинене навстіж вікно вривався вітер і здіймав угору його накидку; щоразу, коли юнак опинявся на світлі, видно було, як блищать позолочені ґудзики на його сурдуті.
Юнак щось насвистував крізь зуби, якусь матроську пісеньку, схожу на ті, що їх наспівують у корчмах моряки й дівчата, звеселяючи собі серця…
Ось він зупинився на мить, схилився над столом і почав нишпорити в якійсь коробці, викидаючи з неї аркуші паперу… В мерехтінні світла Мольн побачив тонкий профіль, орлиний ніс, безвусе обличчя під пишним чубом, зачесаним набік.
Юнак перестав свистіти. Дуже блідий, з напіврозтуленим ротом, він, здавалося, насилу переводив дух, мов людина, яку вразили безжальним ударом у самісіньке серце.
Мольн розгубився, не знаючи, сховатися йому чи підійти до юнака, співчутливо, по-дружньому покласти йому руку на плече й заговорити до нього. Але незнайомець уже підвів голову й побачив Мольна. Якусь мить він міряв його очима, потім підійшов до нього й мовив, намагаючись надати своєму голосові рішучості:
— Добродію, я вас не знаю, але я радий бачити вас. А що ви опинилися тут, то саме вам я й поясню… Тож слухайте!..