Під вікнами, на каретному подвір'ї, почалася метушня. Люди галасували, тягли й штовхали екіпажі, кожен намагався якнайшвидше видобути свій із цього хаотичного сонмища. Час від часу якийсь кучер вилазив на сидіння брички, на брезентовий дашок двоколки й водив ліхтарем. Світло цідилось крізь вікно, і на мить довкола Мольна в кімнаті, до якої він так звик, знову все оживало…
Він вийшов і причинив за собою двері — так він полишив таємниче місце, куди йому, либонь, не судилося більше повернутися.
Розділ сімнадцятий
ДИВНЕ СВЯТО
(закінчення)
Була вже темна ніч, коли валка бричок повільно покотила до дерев'яної брами. Попереду йшов з ліхтарем у руці якийсь чолов'яга, загорнутий у козячу шкуру, і вів за вуздечку коня першої брички.
Мольн хотів попросити когось узяти його з собою. Він квапився поїхати звідси. В глибині душі він побоювався, що залишиться сам у маєтку і його обман розкриють.
Коли він підійшов до головного будинку, кучери складали вантаж на останніх бричках. Щоб якнайкраще розставити сидіння, вони висаджували пасажирів, і загорнуті в хустки дівчата неохоче підводилися, коци й шалі падали їм під ноги, видно було стурбовані обличчя тих, хто схиляв голову в бік ліхтарів.
На одній із бричок Мольн побачив юного селянина, який недавно пропонував підвезти його.
— Візьмете мене з собою? — крикнув Огюстен.
— Куди тобі їхати, хлопче? — спитав той, не впізнавши Мольна.
— До Сент-Агата.
— Тоді попросись до Марітена, може, він візьме тебе.
Мольн став розшукувати серед гостей, що затрималися, цього незнайомого йому Марітена. Зрештою хтось сказав йому, що Марітен на кухні співає пісень у колі тих, хто допивав недопите.
— Він любить застілля. До третьої години тут сидітиме, — докинув інший гість.
І Мольн раптом уявив собі, що сповнена тривоги й горя дівчина до пізньої ночі слухатиме співи захмелілих селян. У якій кімнаті вона мешкає? Де, в якому з цих таємничих будинків її вікно?.. Та ні, не слід тут баритися. Треба їхати звідси. Коли він повернеться до Сент-Агата, то вже не буде втеклим школярем, знову зможе думати про юну господиню замку.
Екіпажі один по одному від'їздили, колеса рипіли на піску широкої алеї. Видно було, як вони звертають і зникають у темряві, везучи загорнутих у шалі та хустки жінок і сонних дітей. Ось проїхала велика двоколка, за нею покотив шарабан, переповнений жінками, а Мольн лишався стояти на порозі дому. Зрештою на подвір'ї залишився тільки старий берлин; на передку сидів селянин у блузі.
— Сідайте, — відповів він на пояснення Огюстена, — ми їдемо в той бік.
Мольн насилу відчинив дверцята старої тарадайки — затремтіли шибки, зарипіли завіси. В кутку на сидінні спали двоє малят — хлопчик і дівчинка. Вони прокинулися від рипіння дверцят і холоду, розплющили заспані оченята, потім, трусячись, забилися ще глибше в куток і знов заснули…
Стара карета рушила. Мольн тихенько зачинив дверцята, обережно прилаштувався в іншому кутку і, прихилившись до шибки, почав пильно вдивлятися в нічну пітьму, намагаючись запам'ятати дорогу й місця, які покидав. Хоч надворі було темно, він здогадувався, що карета перетнула подвір'я й садок, прокотила повз сходи, які вели до його кімнати, проїхала через браму і, залишивши замок позаду, помчала в ліс. За шибкою миготіли стовбури старих ялин.
«Може, ми зустрінемо Франца де Гале», — подумав Мольн, і серце в нього закалатало.
Раптом карета звернула вбік, об'їжджаючи перепону, що несподівано постала на вузькій дорозі. Наскільки можна було розгледіти в нічній пітьмі, це був, судячи з форми та чималих розмірів, фургон, покинутий майже серед дороги; він, мабуть, простояв тут, неподалік від замку, від самого початку свята.
Поминувши перешкоду, коні знову пішли клусом, Мольн знову втомлено дивився у віконце, марно силкуючись щось розгледіти в довколишньому мороці, — коли враз у лісі спалахнув яскравий вогник і пролунав постріл. Коні кинулися вчвал, і Мольн ніяк не міг збагнути, чи кучер у блузі намагається стримати їх, чи, навпаки, підганяє ще дужче. Огюстен хотів відчинити дверцята. Ручка на них була знадвору. Не зумівши опустити шибку, він почав її торсати… Діти прокинулися і, наполохані, мовчки притискалися одне до одного. Прихиливши обличчя до шибки, Мольн і далі штовхав дверцята й нараз побачив на дорозі білу постать, що бігла. Це був високий П’єро з весілля, мандрівний актор у маскарадному костюмі; він біг, мовби збожеволівши, й притискав до грудей непорушне людське тіло. Потім усе зникло.