Поступово вони дійшли до найтемнішого кутка класу, де стояла остання парта.
Тут Мольн і міг би звалити свого супротивника, і ніхто нічого не помітив би у вікно, ніхто нічого не почув би з подвір'я. Я не розумів, чому Огюстен знехтував таку прекрасну нагоду. Адже коли мандрівний актор повернеться до дверей, він під тим приводом, що робота вже закінчена, може будь-якої миті накивати п'ятами, і ми більше його не побачимо. Тоді план і всі відомості, які Мольн так старанно розшукував, співставляв так довго й з такими труднощами збирав, назавжди будуть для нас утрачені…
Щомиті я чекав від свого товариша знаку, руху, які дали б мені зрозуміти, що починається бійка, але Мольн і оком не змигнув. Лише час від часу запитально позирав на пов'язку мандрівного актора, яка в сутіні здавалася вкритою великими чорними плямами.
Зрештою вони поставили на місце останню парту, і між ними нічого не сталося.
Та саме тоді, коли обидва вони підійшли до дверей і наготувалися підмести підлогу біля порога, Мольн понурив голову і, не дивлячись на нашого супротивника, сказав упівголоса:
— Ваша пов'язка закривавлена, й одяг на вас порваний. Той подивився на Мольна, не так здивований, як глибоко розчулений його словами.
— Вони намагалися відібрати в мене ваш план, — відповів він, — щойно, тут, на майдані. Дізнавшись, що я йду сюди прибирати в класі, вони зрозуміли, що я збираюсь помиритися з вами. І збунтувалися. Але я не віддав їм плану, — докинув актор з гордістю, простягаючи Мольнові складений аркуш.
Мольн повільно повернувся до мене.
— Чув? — сказав він. — Він бився за нас, його поранили, а ми готували йому пастку!
Потім він перейшов на звичне для сент-агатських школярів «ти», сказавши:
— Ти справжній товариш, — і подав йому руку.
Актор схопив її і якусь мить стояв мовчки, хвилюючись, мовби не міг вимовити ні слова… Та незабаром з великою цікавістю сказав:
— Отже, ви готували мені пустку? Сміх та й годі! Я здогадався про це й подумав: ото здивуються вони, коли відберуть у мене план і побачать, що я доповнив його.
— Доповнив?
— О, перепрошую… Доповнив, але не до кінця…
Раптом він змінив тон і, підійшовши до нас упритул, мовив повільно й серйозно:
— Огюстене, тепер я можу сказати вам, що я теж був там, де побували ви. Я був на тому дивному святі. Коли учні розповіли мені про вашу таємничу пригоду, и одразу ж подумав, що йдеться про Загублений Маєток. Бажаючи пересвідчитись у цьому, я викрав у вас карту… Але я теж не знаю, як називається той замок, я не зміг би туди дістатися знову; я точно не знаю дороги, що веде туди.
З яким хвилюванням, з якою палкою цікавістю, з яким почуттям дружби слухали ми юнака! Мольн засипав його запитаннями… Нам здавалося, що, коли ми настирливіше наполягатимемо, юний актор зуміє розповісти навіть те, чого він, за його словами, сам не знає…
— Самі побачите, самі побачите, — відповідав він з деякою досадою й ніяковістю. — Я вніс у ваш план кілька доповнень, котрих вам бракувало… Ось і все, що я міг зробити.
Побачивши, що ми сповнені захоплення й ентузіазму, наш повий друг сказав зі смутком і гордістю:
— О, мушу вас попередити — я не схожий на своїх ровесників… Три місяці тому я хотів пустити собі кулю в голову. Ось чому я ходжу з пов'язкою, як ополченець сімдесятого року…
— А сьогодні, під час бійки, рана відкрилася… — співчутливо мовив Мольн.
Але той, не звертаючи уваги на Мольнові слова, вів далі трохи награно:
— Мені хотілося померти. А що зробити це не вдалося, то я тепер живу заради розваги, як дитина, як волоцюга. Я все покинув. У мене більше нема ні батька, ні сестри, ні дому, ні коханої…
Нікого, крім товаришів по іграх.
— Ці товариші вже встигли вас зрадити, — сказав я.
— Еге ж, — відповів він жваво. — Але в усьому винен Делаж. Він здогадався, що я збираюся помиритися з вами. Вся ватага була в моїх руках, а він її розвалив. Ви самі бачили, як організовано пройшла вчорашня атака! Від самого свого дитинства я не домагався такого успіху…
Він замислився на хвилину й додав, мовби бажаючи розвіяти наші сумніви:
— Я прийшов до вас, бо, як помітив сьогодні вранці, з вами куди цікавіше мати справу, піж з усією цією ватагою. Найнеприємніший у ній Делаж. Йому якихось сімнадцять років, а він вдає із себе дорослого чоловіка! Бридко на нього дивитися! Як ви гадаєте, він ще попадеться нам у руки?