— Звісно, — відповів Мольн. — А ви що довго будете в нас?
— Не знаю. Мені б хотілося побути якомога довше. Я зовсім самотній. У мене нема нікого, крім Ганаша…
Від колишнього його грайливого тону не лишилося нічого. На якусь мить хлопця, мабуть, охопив той незборимий розпач, що не так давно штовхнув його на спробу самогубства…
— Будьте моїми друзями, — сказав він несподівано. — Бачите: я знав вашу таємницю й відстояв її від усіх. Я зможу навести вас на втрачений слід…
І додав майже врочисто:
— Будьте моїми друзями й того дня, коли я знову опинюсь на краю пекла, як це вже колись зі мною сталося… Присягніться, що ви відзоветеся, коли я вас покличу, коли я вас покличу ось так (і він дивно закричав: «у-у-у!»). Ви, Мольн, присягніться перший!
І ми присягнулися: адже ми були ще дітьми, і все те, що здавалось нам урочистим, особливо захоплювало нас.
— А я скажу вам поки що єдине. Я зможу назвати будинок у Парижі, де дівчина із замку звичайно проводить Великдень і зелені свята, крім того, весь червень і частину зими.
Цієї миті у вечірній тиші почувся незнайомий голос: хтось кілька разів крикнув біля брами. Ми зрозуміли, що це Ганаш, він не наважувався увійти на подвір'я або не знав, як це зробити. Він кричав настирливо й тривожно, то дужо голосно, то зовсім тихо:
— Уу-у! Уу-у!
— Кажіть! Кажіть швидше! — вигукнув Мольн.
Юний актор здригнувся й почав поправляти на собі одяг, збираючись покинути нас.
Він назвав нам паризьку адресу, і ми впівголоса повторили її. Ми страшенно розхвилювалися, а він побіг у темряву до свого товариша, що чекав на нього біля брами.
Розділ п'ятий
ЧОЛОВІК У МОТУЗЯНИХ ЧЕРЕВИКАХ
Тієї самої ночі, біля третьої запівніч, вдова Делаж, господиня заїзду, що стояв у центрі містечка, встала, щоб розпалити піч. Її швагер Дюма, який жив у її будинку, мав намір поїхати в справах о четвертій ранку, і бідолашна жінка, чия правиця була скалічена давніми опіками, метушилася в темній кухні, готуючи каву. Було холодно. Вола накинула на свою кофту стару хустку, потім із свічкою в одній руці, піднявши скаліченою рукою фартух і затуливши ним полум'я від вітру, перетнула подвір'я, завалене порожніми пляшками та ящиками з-під мила, й відчинила двері дровітні, яка правила водночас і за курник, щоб назбирати трісок. Та тільки-но вона відхилила двері, як хтось вигулькнув з темної глибини дровітні й замашним ударом кашкета, що аж засвистів, розтинаючи повітря, збив з ніг добру жінку й кинувся втікати, перелякавши курей і півнів, що зняли неймовірне кудкудакання.
У своєму мішку злодій забрав, — удова Делаж помітила це трохи згодом, коли отямилася, — з десяток її найкращих курчат.
Почувши невістчин крик, прибіг Дюма. Він дійшов висновку, що злодій проник на подвір'я, відімкнувши відмичкою колодку, яка висіла на брамі, і втік через ту саму браму, не зачинивши її за собою. Дюма звик мати справу з браконьєрами та розбишаками, тож одразу засвітив ліхтар від своєї брички і, тримаючи його в одній руці, а в другу схопивши рушницю, побіг по слідах курокрада, досить невиразних: певне, той був у мотузяних черевиках. Сліди привели його на лагарську дорогу, де загубилися під огорожею одного пастівника. Дюма довелося припинити пошуки, він підвів голову, зупинився… І почув удалині, на дорозі, гуркіт воза, який мчав щодуху, віддаляючись від нього.
Син удови, Жасмон Делаж, теж устав, швидко накинув на плечі плащ із каптуром, вибіг з дому в пантофлях і оглянув довколишні вулиці. Все містечко спало, поринувши в ту непроглядну темряву, в ту глибоку тишу, що бувають перед першими зблисками світанку.
Дійшовши до площі Чотирьох доріг, Делаж так само, як і його дядько, почув десь далеко, на Ріодському пагорбі, гуркіт воза й шалений тупіт кінських копит. Хлопець хитрий і хвастливий, він казав, нестерпно гаркавлячи, як ото гаркавлять жителі передмістя Монлюсона:
— Що ж, може, ці й дременули до Ла-Гара, але хто сказав, що я не заскочу інших, коли понишпорю з іншого боку містечка.
І Делаж пішов у бік церкви, що дрімала в пічній тиші. У фургоні мандрівних акторів на майдані горіло світло. Певне, хтось захворів. Він збирався підійти ближче й спитати, що сталося, але цієї миті із Зазубця вийшов якийсь чоловік, узутий у мотузяні черевики, і, не помічаючи Делажа, побіг до фургона…
Делаж одразу впізнав Ганаша, вийшов на освітлене місце й спитав упівголоса:
— Ну, що сталося?
Галаш зупинився, він був розгублений, розкуйовджений, беззубий, захеканий, жалюгідна гримаса на його обличчі виражала знесилення й страх.