— Мені спало на думку, — сказав він нарешті, — мені спало на думку, що це зовсім по так далеко, як нам здається… Франц викреслив з мого плану добрий шмат дороги. Цілком імовірно, що, поки я спав, кобила зробила чималий гак…
Я сидів, похнюпивши голову, на ріжку великого стола, однією ногою сягаючи підлоги, другою гойдаючи в повітрі; весь мій вигляд, либонь, виражав розгубленість і зневіру.
— І все-таки, — мовив я, — ти повертався додому в берлині цілу піч.
— Ми виїхали із замку опівночі, — жваво відповів Мольн. — Мене висадили годині о четвертій ранку, льє за шість на захід од Сент-Агата, а я ж поїхав звідти на схід по лагарській дорозі. Отже, підраховуючи відстань між Сент-Агатом і Таємничим Маєтком, треба відкинути ці шість кілометрів. Справді, мені здається, що коли ми перетнемо Громадський ліс, то до замку, який шукаємо, лишиться не більше двох льє.
— Саме цих двох льє і бракує на карті.
— Еге ж, але Громадський ліс починається за півтора льє звідси, і, коли йти швидким кроком, можна дістатися туди й повернутись назад за півдня…
Аж тут до класу зайшов Мушбеф. Він завжди хотів, щоб його мали за доброго учня, але домагався цього більше нашіптуванням, ніж старанністю.
— Я так і знав, — сказав він радісно, — що застану тут тільки вас двох. Усі інші пішли до Громадського лісу. Їх повів Жасмен Делаж, він знає, де є пташині гнізда.
І, бажаючи видати себе за порядного хлопця, він став розповідати, якими брудними словами вони, вирушаючи в цю подорож, лаяли школу, пана Сереля й нас із Мольном.
— Якщо вони в лісі, я їх напевне зустріну по дорозі, — мовив Мольн. — Я теж іду туди. Повернусь о пів на першу.
Мушбеф укляк на місці з роззявленим ротом.
— А ти не підеш зі мною? — спитав Огюстен, зупинившись на мить у дверях.
До похмурого класу влився струмінь зігрітого сонцем повітря і з ним — крики, голоси, пташиний щебет, дзенькіт відра, що вдарилося об цямрину, й ляскіт батога вдалині.
— Ні, — відповів я, незважаючи на велику спокусу, — я не можу, через пана Сереля… А ти біжи. Я з нетерпінням чекатиму на тебе.
Мольн зробив непевний рух і швидко вийшов, сповнений надії.
О десятій прийшов пан Серель, тепер він був не в чорному альпаковому сурдуті, а в плащі рибалки з великими кишенями на ґудзиках, у брилі й коротких лакованих гетрах, що стягували низ штанів. Гадаю, він анітрохи не здивувався, не заставши в класі своїх учнів. Він не став слухати Мушбефа, який утрете повторював слова, що їх сказали учні, покидаючи клас: «Якщо ми йому потрібні, хай сам приходить по нас!» Пан Серель лише скомандував:
— Швидко збирайтеся, беріть кашкети, і ми в свою чергу половимо цих руйнівників гнізд, як пуцьверінків… Франсуа, ти зможеш дійти до лісу?
Я сказав, що зможу, і ми вирушили в дорогу.
Ми зійшлися на тому, що Мушбеф поведе пана Сереля й правитиме для нього за своєрідного вабця. Він знав, у якому напрямі пішли руйнівники гнізд, тож мусив був час від часу горлати:
— Агов! Аго-ов! Жірода! Делаж! Де ви?.. Що там у вас?.. Ви щось знайшли?..
Що ж до мене, то, на превелику мою радість, мені доручили йти вздовж узлісся — на той випадок, якщо втікачі спробують дременути з цього боку.
Адже на нашому плані, поправленому мандрівним актором, на плані, який ми з Мольном знали майже напам'ять, саме десь тут, на узліссі, починалася накреслена пунктиром дорога, що вела до замку. А що, коли я знайду її!.. Я вже був майже певен, що ще до полудня опинюсь на дорозі до Загубленого Маєтку…
Чудова ця прогулянка!.. Тільки-но ми пройшли Гласі й обігнули Мулен, я полишив своїх двох супутників — пана Сереля, в якого був такий вигляд, ніби він вирушав на війну (я навіть підозрюю, що він поклав у кишеню старий пістолет), і цього зрадника Мушбефа.
Пройшовши путівцем, я небавом опинився на узліссі — вперше в житті сам, загублений серед полів, як отой вояка, що відстав від свого війська.
І ось мені уявляється, ніби тут десь зовсім поряд те таємниче щастя, яке одного чудового дня так ненадовго зблиснуло перед Мольном. У моєму розпорядженні цілий ранок, і я можу обстежити все узлісся, цей прохолодний і найзатишніший куток у наших краях; тим часом мій старший друг теж іде назустріч новим відкриттям. Ця місцевість нагадує річище пересохлого потоку. Я йду під низькими гілками дерев, чиїх назв не знаю; це, мабуть, вільха. Я щойно перестрибнув через огорожу в кінці стежки, і тепер переді мною стелиться поросла зеленою травою широка дорога, мовби струмуючи під весняними зеленими шатами; подеколи я наступаю на кропиву, толочу високу валеріану.