І справді, Великий Мольн, стомлений і змучений, сидів у Гласі на поручні моста, чекаючи нас. На запитання пана Сереля він відповів, що теж ходив шукати учнів, які втекли в ліс. А коли я пошепки спитав його, чи знайшов він дорогу, яка нас цікавить, Мольн розпачливо захитав головою.
— Ні, нічогісінько! Нічого схожого нема! — вигукнув він.
Пообідавши, він знову повернувся до порожнього й темного класу, мовби відгородженого від усього осяйного світу, сів за один з великих столів і, поклавши голову на руки, заснув сумним і важким сном.
Увечері, після довгих роздумів, ніби він прийняв якусь дуже важливу ухвалу, Мольн сів писати листа до своєї матері. Ось і все, що збереглося в моїй пам'яті від цього похмурого вечора, яким закінчувався день нашої чергової невдачі.
Розділ десятим
ПРАННЯ
Ми надто рано повірили в прихід весни.
У понеділок ми вирішили готувати уроки одразу ж після четвертої години, як це бувало влітку, і винесли на подвір'я, де було світліше, ніж у класі, два великих столи. Але небо раптом насупилося, на зошити впали великі краплі лощу, і ми мусили якомога швидше повертатися до школи. З вікон похмурого класу ми мовчки дивилися, як у сірому небі пропливали хмари.
Мольн, поклавши руку на віконну защіпку, теж дивився в небо; нарешті, мовби розгнівавшись на самого себе й на свою журбу, він мовив:
— Еге ж, ці хмари пливли зовсім інакше, коли я їхав бричкою по дорозі з Бель-Етуаля.
— По якій дорозі? — перепитав Жасмен.
Але Мольн не відповів.
— А мені більше до вподоби, — озвався я, щоб змінити розмову, — їхати під зливою в бричці з піднятим дашком.
— І весь час читати, ніби ти сидиш у кімнаті, — докинув хтось.
— Тоді дощу не було, і мені анітрохи не хотілося читати, — сказав Мольн. — Я думав тільки про те, як би найкраще роздивитися місцевість, по якій їхав.
Однак коли Жірода спитав, у свою чергу, про язку місцевість ішлося, Мольн зпову промовчав, і Жасмен сказав:
— Я знаю… Все та ж славетна пригода!..
Він вимовив ці слова досить примирливо, з деякою значущістю, ніби вже сам був трохи втаємничений у цю пригоду. Та він марно старався щось вивідати, Мольн більше нічого не сказав, а що в класі вже темніло, то всі ми понакидали собі на голови блузи й побігли додому під холодною зливою.
Дощ ішов аж до четверга. Та й цей четвер видався ще сумніший за попередній. Довколишні поля, наче в найгірші зимові дні, огортав холодний туман.
На минулому тижні Міллі, обманута яскравим сонцем, заходилася прати, але тепер, коли запанували холод і вогкість, навіть не варто було пробувати розвішувати білизну на садову огорожу або на шворки, натягнуті на горищі.
Тоді, посперечавшись з паном Серелем, Міллі вирішила, що можна скористатися з четверга й висушити білизну в класах, до білого розжаривши шкільну грубку. Щоб марно не палити дров на кухні й у їдальні, на тій самій грубці Міллі зварить обід, і ми цілий депь проведемо у великому класі.
Спочатку — який же я був тоді зелений! — я навіть побачив у цьому щось святкове.
Похмуре свято!.. Все тепло, що йшло від грубки, забирала білизна, і в класі було дуже холодно. Надворі безперестану сіялася мжичка. Одначе саме там я зустрів Мольна, коли о дев'ятій ранку, не знаходячи собі місця від нудьги, вийшов на подвір'я. Ми мовчки прихилили голови до ґратчастої брами й дивилися, як до міста, через площу Чотирьох доріг, іде похоронна процесія з якогось далекого села. Ось із воза, запряженого волами, зняли труну й поставили на плиту під великим хрестом — тим самим, біля якого різник помітив вартових, що їх колись був виставив мандрівний актор… Де ж він тепер, юний командир, який так спритно провів абордаж?..
За звичаєм, панотець разом з півчими підійшов до труни, що стояла на плиті, і ми почули сумну відправу. Ми знали, що нічого, крім цього видовища, не побачимо сьогоднішнього дня, який протікатиме до самого вечора, мов каламутний дощовий потік у риштаку.
— А зараз я піду складати свої речі, — несподівано сказав Мольн. — Розумієш, Серель, минулого четверга я написав своїй матері, що хочу закінчити своє навчання в Парижі. Сьогодні я їду.
Він і далі дивився в бік міста, тримаючись руками на рівні обличчя за грати брами. Не варто було запитувати, що відповідала йому мати: вона була багата й вдовольняла всі його бажання; мабуть, і цього разу вона згодилась. Не варто було запитувати й про те, чому йому раптом забаглося податись до Парижа…
Але, звісно, йому було шкода й боязко полишати цей любий край, де почалася його пригода. Що ж до мене, то я не зразу відчув, як мене оповила нестерпна скорбота.