— Наближається Великдень, — сказав Мольн, зітхнувши, мовби пояснюючи причину свого від'їзду.
— Напишеш мені, коли там розшукаєш її? — спитав я.
— Неодмінно. Ти ж бо мій товариш і брат, чи не так?..
І він поклав мені на плече руку.
Лише поступово я починав розуміти, що всьому настав край: Мольн їде вчитися в Париж, і вже більш ніколи не буде зі мною мого старшого товариша.
Серце живила тільки надія, що колись ми зустрінемося у тому паризькому будинку, де, може, знову віднайдеться загублений слід його пригоди… Але Мольн мав такий сумний вигляд, що ця надія видалася досить примарною.
Коли Мольн сказав про свій від'їзд моїм батькам, пан Серель спочатку здивувався, але досить швидко згодився з доказами Огюстена; Міллі, передусім господиня в душі, особливо зажурилася, що мати Мольна застане в нашому домі розгардіяш… Складати речі у валізку, на жаль, не довелося довго. Ми дістали з-під сходів недільні черевики Мольна, з шафи — білизну, потім зібрали зошити й підручники — ось це й було все добро вісімнадцятирічного хлопця.
Ополудні на своїй бричці приїхала пані Мольн. Вона разом із Огюстеном пообідала в кав'ярні Даніеля і, нічого особливо не пояснивши, повезла його, тільки-но нагодували й запрягли коня. Ми попрощалися з порога, і бричка, проїхавши по площі Чотирьох доріг, зникла за поворотом.
Міллі витерла перед дверима черевики й пішла прибирати в неопаленій їдальні. А я вперше за довгі місяці лишився на самоті й не знав, як згаяти нескінченний вечір сумного четверга; мені здавалося, що ця стара бричка щойно назавжди забрала моє хлоп'яцтво.
Розділ одинадцятий
Я ЗРАДЖУЮ…
Що мені діяти?
Надворі поступово випогоджувалося. Здавалося, ось-ось вигляне сонце.
У величезному будинку глухо стукали двері. І знову западала тиша. Час від часу мій батько перетинав подвір'я й набирав у відро вугілля для грубки. Коли двері відчинялись, я встигав роздивитися розвішану на шворці білизну, і мені так не хотілося повертатись до тієї сумної кімнати, перетвореної на сушарню, й знову сам на сам з підручниками готуватися до випускного іспиту та, крім того, до цього конкурсу в Нормальну школу, що відтепер мав стати для мене єдиною турботою!
Дивна річ, до моєї туги, яка майже межувала з розпачем, домішувалося невиразне відчуття свободи. Мені здавалося, що з від'їздом Мольна, з невдалим закінченням його пригоди я позбавлявся дивного клопоту й таємничої турботи, які не дозволяли мені жити просто, як усі люди. Мольн поїхав, я вже перестав бути товаришем шукача пригод, братом слідопита; я знов ставав звичайним хлопчаком, таким самим, як усі інші хлопчаки в містечку, — і це полегшувало моє життя, мені лишалося тільки покластися на природні схильності своєї вдачі.
На грузьку вулицю вийшов молодший з братів Руа, він крутив над головою три прив'язаних до мотузки каштани, потім відпускав мотузку, й вона злітала в повітря. Ось каштани впали на шкільне подвір'я. Знічев'я я залюбки два-три рази перекинув йому каштани через огорожу.
Та нараз Руа припинив цю дитячу гру й кинувся наздоганяти двоколку, що виїхала з боку В'єй-Планша. Він так спритно виліз на неї, що вона навіть не зупинялася. Я впізнав двоколку Делажа та його коня. Правував конем сам Жасмен, біля нього стояв товстун Бужардон. Вони поверталися з луки.
— Франсуа, сідай до нас! — крикнув Жасмен; він, певне, вже знав, що Мольн поїхав.
І тоді, нікого не попередивши, я виліз на труську двоколку й поїхав, як і всі, стоячи на повен зріст і прихилившись до високого борту. Двоколка повезла нас до вдови Делаж.
І ось ми сидимо в кімнаті за крамничкою в доброї жінки, яка не тільки тримає заїзд, а й бакалію. Білий сонячний промінь, що пробивається крізь низьке віконце, повзає по бляшаних ящиках та бочках з оцтом. Бужардон сів на підвіконня і, повернувшись до нас обличчям, з гучним сміхом товстуна став поїдати тістечка. Він брав їх з розпечатаного ящика, що стояв поряд на бочці. Маленький Руа раз по раз скрикував од задоволення. Між нами вже зав'язалися дружні взаємини, щоправда, досить кепського штибу. Тепер я розумів: моїми товаришами стануть Жасмен і Бужардон. Моє життя враз змінило свій напрям. Мені здається, що Мольн поїхав уже дуже давно, що його пригода — давня сумна історія, вона назавжди скінчилася.
Маленький Руа знайшов під якимись дошками почату пляшку настоянки. Делаж пропонує нам покуштувати по краплині, але в крамниці є лише одна склянка, і ми по черзі сьорбаємо з неї. Мені наливають першому: в їхньому ставленні до мене вловлюється деяка поблажливість, мов до людини, не привченої до таких звичаїв мисливців та селян… Мені трохи ніяково… А що мова заходить про Мольна, то в мене з'являється бажання розвіяти свою ніяковість, показати, що я втаємничений у його історію, розповісти її. Хіба моя розповідь може нашкодити Мольнові? Адже тепер усі його пригоди тут скінчилися…