Невже я погано розповідаю історію Мольна? Вона не справляє на них того враження, на яке я сподівався.
Як справжні сільські жителі, котрих нічим не здивуєш, мої товариші слухають мою розповідь з цілковитою байдужістю.
— Весілля як весілля, ну й що? — озивається Бужардон.
Делаж бачив у Преверанжі куди цікавіше весілля.
Замок? У містечку напевне є люди, які чули про нього.
Дівчина? Коли Мольн відслужить у війську, одружиться з нею.
— Він мав би сам пам розповісти про все це, — докидає хтось, — і показати план, а не довірятись якомусь волоцюзі!
Я знову ніяковію, тому хочу скористатися з нагоди й розбудити в них цікавість: наважуюся пояснити їм, хто такий цей волоцюга, звідки він узявся, яка його дивовижна доля…
Бужардон і Делаж навіть не хочуть нічого чути.
— Це він у всьому винен. То через нього Мольн став таким відлюдьком, Мольн, який доти був таким славним товаришем! Це він влаштував той безглуздий абордаж і нічний напад, це він обходився з нами, як з маленькими дітьми…
— Знаєш, — каже Жасмен, дивлячись на Бужардона й похитуючи головою, — я слушно вчинив, що заявив на нього жандармам. Він і так накоїв тут чимало лиха, а коли б не я, накоїв би ще більше!..
І я майже згоден з ними! Безперечно, все було б зовсім інакше, аби з самого початку ми не сприйняли цю історію як дуже загадкову й драматичну. І все це сталося під впливом Франца, в якого так невдало склалося життя…
Аж тут у крамниці раптом почувся якийсь стукіт. Жасмон Делаж умить ховає пляшку з настоянкою за бочку, товстун Бужардон зістрибує з підвіконня, спіткнувшись об порожню запорошену пляшку, що котиться по підлозі, й насилу втримує рівновагу. Маленький Руа, весело регочучи, відштовхує їх від дверей, щоб першому якнайшвидше вискочити надвір.
Не розуміючи до пуття, що відбувається, я втікаю разом із ними; пробігши через подвір'я, ми вилазимо по драбині на сінник.
Я чую жіночий голос, який лає нас на всі заставки…
— Я не думав, що вона так рано повернеться, — шепоче Жасмен.
Тільки тепер я збагнув, що до крамнички ми проникли потайки, а тістечка й настоянку просто крали. Я почуваю себе обдуреним, як той мореплавець, котрий після кораблетрощі вважав, що розмовляє з людиною, але враз помітив, що перед ним — мавпа. Я думаю про те, як вибратися з цього сінника: мені бридкі такі витівки.
Тим часом надворі сутеніє… Мене проводять закапелками через два чужі садки повз велику калюжу; нарешті я виходжу на грузьку вулицю, на яку падають відблиски з кав'ярні Даніеля.
Я не відчуваю анінайменшої гордості від того, як провів цей вечір. Ось і площа Чотирьох доріг. У моїй уяві раптом зринає суворе й привітне обличчя, воно усміхається; останній помах руки — і бричка зникає за поворотом…
Мою блузу надимає холодний вітер, такий схожий на вітер минулої зими, трагічної і прекрасної. Я знов починаю розуміти, що життя не таке вже просте. У великому класі, де на мене чекають з вечерею, поривчасті струмені повітря підхоплюють убоге тепло, що йде від грубки, й безслідно його розвіюють. Я тремчу від холоду, слухаючи докори за те, що згайнував цілий день. Мені важко увійти в звичну колію, бо я позбавлений навіть примарної розради — сісти на своє постійне місце за нашим обіднім столом. Цього вечора не накривали на стіл; кожен тримає тарілку на колінах і прилаштовується де можна в сутіні великого класу. Я мовчки їм спечений на грубці корж, який, либонь, повинен стати мені винагородою за цей проведений у школі четвер і який трохи підгорів…
Опинившись увечері в своїй кімнаті, я швидко лягаю в ліжко, намагаючись заснути, щоб притлумити докори сумління, які піднімаються з глибини моєї засмученої душі. Серед ночі я двічі прокидаюсь: першого разу мені вчувається рипіння сусіднього ліжка, ніби на ньому спить Мольн, який мав звичку різко обертатись уві сні на інший бік; другого разу мені мариться, що Мольн своїм легким пружним кроком ходить на горищі.
Розділ дванадцятий
ТРИ ЛИСТИ ВЕЛИКОГО МОЛЬНА
За все своє життя я отримав від Мольна тільки три листи. Вони лежать у шухляді мого комода. Перечитуючи їх, я щоразу відчуваю смуток.