Перший лист надійшов наступного дня після його від'їзду.
«Любий Франсуа!
Сьогодні я приїхав до Парижа й одразу ж пішов до будинку, про який розповідав Франц. Я нікого не знайшов. У ньому ніхто не живе. Там ніхто ніколи більше не житиме.
Це двоповерховий будинок. Кімната панни де Гале має бути на другому поверсі. Вікна верхнього поверху затінені деревами більше, ніж інші. Та коли дивитися з хідника, їх видно досить добре. Всі штори опущені, і тільки божевільний може сподіватися, що якогось дня з-за однієї з них визирне обличчя Івонни де Гале.
Будинок стоїть на бульварі… Мрячила мжичка, на деревах вилискувало листя. Дзвонили трамваї, що раз по раз проїздили поруч.
Майже дві години я ходив сюди-туди під вікнами. Щоб мене не прийняли за лиходія, який замислив щось погане, я зайшов до винарні й випив склянку вина. Потім знову, втративши будь-яку надію, став ходити під будинком.
Настав вечір. У вікнах спалахувало світло — в усіх, тільки не в цьому. Звісно, в ньому ніхто не живе. Але ж Великдень не за горами.
Я вже вбирався йти, коли до будинку підійшла якась дівчина чи молода жінка й сіла на мокру від дощу лаву. Вона була в чорній сукні з білим комірцем. Коли я йшов звідти, вона сиділа на своєму місці, незважаючи на вечірню прохолоду, і чекала — невідомо чого, невідомо кого. Бачиш, у Парижі повно таких божевільних, як я.
Огюстен».
Минав час, даремно чекав я вістки від Огюстена в понеділок після великодня; не було листів і в наступні дні, коли після великодньої метушні запанував спокій і, здавалося, лишилося тільки чекати літа. Надійшов червень, настав час іспитів, а з ним — жахлива спека, що задушливою пеленою огорнула поля, в яких вітер і не шелесне. Навіть ніч не приносила прохолоди й бодай якоїсь полегкості. Під час цієї нестерпної червневої спеки я одержав другого листа від Великого Мольна.
«Червень 189… року.
Любий друже!
Тепер уже не залишилося ніякої надії. Я дізнався про це вчора ввечері. З того часу мені не дає спокою душевний біль, якого я доти майже не відчував.
Я приходив туди, на ту лаву, щодня й, незважаючи ні на що, чатував, чекав, сподівався.
Вчора вечір був особливо темний і задушливий. Під деревами на хіднику розмовляли люди. Над чорними кронами дерев, які світло з вікон подекуди зафарбувало в зелене, горіли вогні в помешканнях третіх і четвертих поверхів. Деякі вікна були по-літньому відчинені навстіж… Я бачив, як засвічена на столі лампа відганяла спекотну червневу темряву, і міг роздивитися найвіддаленіші кутки кімнати… О, коли б чорне вікно Івонни де Гале раптом теж засвітилося, певне, я відважився б збігти вгору по сходах, постукати в двері й зайти.
Дівчина, про яку я тобі писав, знову сиділа на тому самому місці, вичікуючи на когось, як і я. Я подумав, що вона повинна знати, хто живе в будинку, й запитав у неї про це.
— Я знаю, — мовила вона, — що раніше сюди приїздили на вакації сестра й брат. Але мені сказали, ніби брат утік із замку своїх батьків невідомо куди, і ніхто не може його розшукати, а його сестра вийшла заміж. Ось чому в будинку ніхто не живе.
Я пішов звідти. Через десять кроків я спіткнувся й мало не впав. Уночі — це було минулої ночі, — коли нарешті на подвір'ях діти й жінки вгомонилися і я міг би заснути, я став прислухатися до гуркоту фіакрів на вулиці. Вони проїздили досить рідко. Та щойно один затихав удалині, як я мимоволі починав чекати іншого, аж поки знову чув дзенькіт бубонців, цокіт підків на асфальті… І це повторювалося: безлюдне місто, твоє втрачене кохання, нескінченна ніч, літо, лихоманка…
Серель, друже мій, я в повному розпачі.
Огюстен».
Як мало я міг дізнатися з цих листів про життя мого друга! Мольн не писав мені, чому він так довго мовчав, не повідомляв, що збирається тепер робити. В мене склалося враження, що він рве зі мною, як рвав з усім своїм минулим, бо пригода його вже скінчилася. І справді, я кілька разів писав йому, але він не відповів. Лише надіслав кілька вітальних слів, коли я одержав атестат. У вересні я довідався від одного з шкільних товаришів, що Мольн приїхав на вакації до матері в Ла-Ферте-д'Анжійон. Але того року мій дядько Флорантен запросив нас перебути літо в нього, у В'є-Нансеї. Тож я так і не зміг побачитися з Мольном, який невдовзі повернувся до Парижа.
На початку навчального року, точніше, наприкінці листопада, коли я з неабиякою наполегливістю почав готуватися до іспитів на вчительський диплом, сподіваючись наступного року одержати його, проминувши Нормальну школу в Буржі. надійшов іще один лист від Огюстена, останній з трьох,