Одна з таких прогулянок вкарбувалася мені в пам'ять: Жасменів віслюк віз на Шер наші купальні штани, всякі інші манатки, лимонад і пана Сереля, а ми йшли пішки. Був серпень. Ми щойно склали іспити. Нас пойняло почуття свободи, нам здавалося, що все літо, все щастя на світі тепер належить тільки нам; цього прекрасного полудня — а було це в четвер — ми йшли по дорозі й на повен голос, хто як умів, співали веселих пісень.
Тільки одна тінь затьмарила цю чарівну картину. Ми помітили, що попереду нас іде Жільберта Поклен. Вона була в не дуже довгій спідничці й у високих черевичках, мала стрункий стан і невинно-задерикувату постать дівчинки-підлітка, яка стає дівчиною. Вона звернула на путівець, очевидно, її послали по молоко. Маленький Коффен запропонував Жасменові піти слідом за нею.
— Це не вперше я її поцілую, — відповів той.
І він став плести всякі нісенітниці про Жільберту та її подруг, а весь наш гурт з хлоп'ячих пустощів звернув на путівець, залишивши пана Сереля самого їхати на возі. Але незабаром нам усе це набридло. Дівчина втікала від нас, а Делажу, мабуть, не дуже хотілося зачіпати її при нас, і він тримався від неї метрів за п'ятдесят. Ми скінчили свій похід кукуріканням і кудкудаканням, а також кількома короткими свистами, що виражали нашу галантність, потім знову повернулися на головну дорогу, трохи зніяковілі через свій відступ. Щоб наздогнати воза, ми мусили бігти під пекучим сонцем. Ми більше не співали.
Перевдягалися ми в сухому верболозі, яким поросли береги Шеру. Ці кущі захищали нас від стороннього ока, але не від сонця. Ходячи босоніж по піску й висхлому намулі, ми думали лише про пляшку з лимонадом вдови Дел аж; цю пляшку перед купанням ми опустили в криницю Гранфона, викопану на самому березі річки. В глибині криниці завжди росла синювато-зелена трава й плавали дві-три комахи, але вода була така чиста й прозора, що рибалки, не вагаючись, уклякали навколішки біля криниці й, тримаючись обіруч за низьку цямрину, припадали губами до води.
На жаль, і цього разу все було так, як і в інші дні. Коли ми повдягалися, повсідалися колом, підібгавши ноги, й почали ділити між собою лимонад, розливаючи його по двох склянках, то кожному з нас, у тому числі й панові Серелю, припало лише по кілька крапель піни, що тільки дерла в горлі й ще більше збуджувала спрагу. Тоді ми пішли до криниці, з якої раніше ніколи не пили, й почали по черзі нахиляти обличчя до поверхні чистої води. Та ми, міські хлопці, не вміли пити з криниці. Тож дехто — поміж них і я — не зміг погамувати спрагу; інші взагалі не любили пити воду; ще в інших перехоплювало горло від страху проковтнути комашку; були й такі, кого обманула прозорість непорушної води: вони занурили у воду не лише губи, а й усе обличчя, набравши в ніс крижаної води… Одначе нам здавалося, що вся прохолода земна зібралася саме тут, у цій криниці на березі Шеру. І досі, коли я чую слово «криниця», хоч би де й хто його вимовляв, у моїй уяві зринає саме ця криниця…
Додому ми поверталися надвечір, так само безтурботно, як і йшли на річку. Шлях від Гранфона до путівця стелився по глухому яру, з потрісканих берегів якого визирало товстелезне коріння: взимку тут протікав струмок, а тепер, улітку, чорніли в сутіні густі кущі. Дехто з хлопців, граючись, заглиблювався в ці зарості. А я, Жасмен, пан Серель та ще кілька хлопців рушили по м'якій піщаній стежці, що бігла понад яром, огинаючи сусіднє поле. Ми чули, як поруч, з нами, десь унизу, невидимі в темряві, сміються и перемовляються наші товариші, а Делаж тим часом розповідав лам про всякі свої сумнівні пригоди… У кронах дерев, сплетених між собою живоплотом, дзижчали нічні комахи, і видно було на тлі неба, як вони кружляють довкола листяного мережива. Час від часу якась комашка раптом зривалася вниз із сердитим дзижчанням. Прекрасний вечір тихого літа!.. Спокійне, позбавлене надій і бажань повернення із скромної сільської прогулянки… І знову Жасмен мимоволі порушив цей спокій…
Коли ми зійшли на пагорок, до того місця, де лежали два великих старих камені — за переказами, залишки фортеці, — Жасмен завів мову про старі маєтки, де йому випало побувати і зокрема, про майже покинутий маєток на околицях В'є-Нансея — Саблоньєр. Передражнюючи вимову жителів департаменту Альє, манірно округлюючи одні слова й не вимовляючи до кінця інші, він почав розповідати про те, що кілька років тому в зруйнованій каплиці бачив надгробок, на якому вирізьблені такі слова:
«Тут спочиває рицар Галуа, який зберіг вірність своєму господареві, своєму королю й своїй дамі».