«Тут спочиває рицар Галуа, який зберіг вірність своєму господареві, своєму королю й своїй дамі».
— Ти ба! — озвався пан Серель, легенько стенувши плечима; ми бачили, що йому не до вподоби тон нашої розмови, але він не наважувався завадити нам розмовляти як дорослим чоловікам.
Тоді Жасмен змалював цей замок так докладно, ніби прожив там усе життя.
Він не раз повертався з Дюма із В'є-Нансея й з цікавістю дивився на сіру вежу, що височіла над ялинами. Там, у лісі, причаївся цілий лабіринт старих споруд, їх можна було оглянути за відсутності господарів. Якось вони підвезли на своїй бричці тамтешнього сторожа, і він показав їм цей дивний маєток. Але відтоді там усе занепало; подейкують, ніби вціліли тільки ферма й дачний будиночок. У ньому живуть господарі маєтку: старий відставний офіцер і його дочка.
Жасмен розповідав і розповідав… Я уважно слухав і, сам не усвідомлюючи того, відчував: йдеться про щось таке, що мені вже давно знайоме… І нараз зовсім просто — так, мабуть, і відбуваються в світі всі незвичайні події! — Жасмен повернувся до мене, торкнувся моєї руки й сказав, мовби приголомшений несподіваною думкою:
— Послухай, а чи не туди потрапив Мольн — пам'ятаєш, Великий Мольн? — Я мовчав, і він докинув: — Еге ж, пригадую, сторож розповідав нам тоді про сина господаря замку, що цей дивак без царя в голові…
Я вже не слухав Делажа, з перших його слів збагнувши, що його здогад правильний і що тепер переді мною, далеко від Мольна, далеко від будь-яких сподівань, відкрилася доступна й легка, наче стежка біля твого дому, дорога до Безіменного Маєтку.
Розділ другий
У ДЯДЬКА ФЛОРАНТЕНА
Змалечку я був хворобливим хлоп'ям, мовчакуватим і мрійливим; але тепер, відчувши, що від мене залежить, як скінчиться ця серйозна пригода, я одразу ж посміливішав, — як кажуть у нас, «взяла мене рішучість».
Думаю навіть, що саме з цього вечора в мене перестала боліти нога.
У В'є-Нансеї, до округи якого належав і маєток Саблоньєру жили всі родичі пана Сереля і, зокрема, дядько Флорантен, крамар; в нього ми подеколи проводили кінець вересня. Всі іспити я вже склав, чекати вересня не захотів і наполіг на тому, щоб мені дозволили поїхати до дядька негайно. Проте вирішив нічого не писати Мольнові доти, поки не довідаюсь про щось більш-менш певне, поки не зможу послати йому добру вістку. І справді, навіщо марно вселяти в нього надію? Хіба для того, щоб потім він знову впав у розпач, іще глибший, ніж раніше…
Тривалий час В'є-Нансей був для мене найулюбленішим місцем на світі, країною останніх днів вакацій; їздили ми до нього надто рідко, бо не завжди щастило найняти бричку, яка б нас туди відвезла. Мабуть, мої батьки колись посварилися за щось з тими родичами, і, певне, саме тому щоразу доводилося довго вмовляти Міллі, щоб вона теж поїхала з нами. Та яке мені діло до їхніх сварок! Одразу ж по приїзді я забував про все на світі й разом з багатьма своїми двоюрідними братами та сестрами поринав у розваги, що зачаровували мене.
Ми висідали з брички біля будинку дядька Флорантена й тітки Жюлі; вони мали одного сина — цей мій двоюрідний брат був моїм ровесником — і восьмеро дочок, старшим з яких, Марі-Луїзі та Шарлотті, було, певне, сімнадцять і п'ятнадцять років. Дядько мав велику крамницю, що стояла біля церкви на в'їзді до цього солоньського містечка, — крамницю універсальну, де довколишні жителі — власники маєтків і мисливці, що самотньо жили в цих пустельних місцях за тридцять льє від залізниці, купували все необхідне.
Вікна крамниці з прилавками, заповненими бакалійними товарами та мануфактурою, були обернуті на дорогу, а засклені двері — на великий церковний майдан. Але, дивна річ, дерев'яної підлоги в крамниці не було, її замінювала земляна долівка, що є досить поширеним у цих убогих краях.
У глибині крамниці було ще шість кімнат з різними товарами; в одній торгували тільки капелюхами, в другій — садовим інструментом, у третій — лампами… Чи ще чимось, уже й не пам'ятаю. Коли хлоп'ям я проходив цим лабіринтом розмаїтого краму, мені здавалось, що я ніколи не надивлюся донесхочу на всі ці дива. І вже навіть у ті часи я вважав справжніми вакаціями тільки ті, що їх проводив у В'є-Нансеї.
Родина мого дядька мешкала у великій кухні, двері якої виходили до крамниці; тут наприкінці вересня палахкотів у коминку яскравий вогонь, сюди мисливці та браконьєри, які продавали Флорантенові дичину, приходили вдосвіта випити склянку вина, тут молодші дядькові дочки, прокинувшись уранці, зчиняли галас і бігали, бризкаючи одна одній туалетною водою на гладенько зачесане волосся. На стінах висіли старі фотографії; на пожовклих групових портретах серед вихованців Нормальної школи я міг знайти й свого батька — щоправда, впізнати його було нелегко, бо всі студенти носили однакову форму…