Панна де Гале відмовлялася й хотіла негайно вирушити додому, і моя тітка додала:
— Тут і пан де Гале. Він розмовляє з Флорантеном біля коминка.
У великій кухні в коминку завжди, навіть у серпні, палали ялинові поліна. Там горіла порцелянова лампа, і поруч з Флорантеном за чаркою виноградної горілки мовчки, мовби згинаючись під тягарем віку й спогадів, сидів літній чоловік зі зморшкуватим, гладенько поголеним, добродушним обличчям.
— Франсуа! — гукнув Флорантен гучним голосом ярмаркового торговця, ніби нас розділяла широка річка чи поле на кілька гектарів. — Я тільки-но домовився, що наступного четверга влаштуємо розважальну гулянку на березі Шеру. Хтось із нас пополює, хтось порибалить, хтось потанцює, а хтось скупається!.. Панно, ви приїдете верхи. Домовилися? Я все владнав з паном де Гале… Ага, Франсуа, — додав він, наче ця думка щойно сяйнула йому, — ти можеш привести свого друга, пана Мольна… Здається, я не помилився, його прізвище Мольн?
Панна де Гале раптом підвелася, вся збліднувши. І я вгадав, що в тому дивному маєтку Мольн назвав їй на березі ставка своє прізвище…
Коли вона, прощаючись, подала мені руку, я зрозумів ясніше, ніж після довгої розмови, що між нами налагодилося таємне взаєморозуміння, яке може порушити тільки смерть, зав'язалася дружба, міцніша за найбільше кохання.
… Наступного ранку, о четвертій годині, Фірмен постукав у двері моєї кімнатки, що виходила на подвір'я з цесарками. Було ще темно, і я заледве розшукав свої речі на столі, заставленому мідними свічниками та новенькими статуетками святих, що їх напередодні мого приїзду принесли з крамниці, прикрасивши моє житло. Я чув, як на подвір'ї Фірмен накачує шини мого велосипеда, а тітка розпалює в кухні вогонь. Сонце тільки піднімалося, коли я виїхав з подвір'я. Попереду був нелегкий день: обідатиму я аж у Сент-Агаті, де побачуся з батьками й поясню їм, чому так довго не приїздив додому, потім знову вирушу в дорогу й до вечора доберуся до Ла-Форте-д'Анжійона, де живе мій друг Огюстен Мольн.
Розділ третій
ПРИВИД
Досі мені не випадало робити довгих поїздок на велосипеді. Так далеко я вирушав уперше. Та, незважаючи на хворе коліно, я вже давно потайки від батьків з допомогою Жасмена навчився їздити на велосипеді. Велосипед надзвичайно вабив кожного підлітка; тепер же я відчував величезне задоволення, бо ще недавно ледве тяг ногу й обливався потом після якихось трьох кілометрів дороги. Котитися вниз по схилу, заглиблюючись у тінисті байраки, летіти мов на крилах, відкриваючи для себе за поворотом далекі звивини дороги, що змінюються на очах і мовби розквітають при твоєму наближенні, промчатися по сільській вулиці, що назавжди закарбується в твоїй пам'яті… Раніше лише уві сні я переживав радість польоту, такого чарівного, такого легкого. Навіть було приємно підніматися на пагорки. До того ж ця дорога пролягала по рідній місцевості Мольна, тому вона особливо п'янила мене.
«Недалеко від в'їзду до містечка, — казав мені Мольн, розповідаючи про цей край, — стоїть великий вітряк, коли віє вітер, він крутиться…» Він не знав, яку роботу виконує цей вітряк, а може, хотів розпалити мою цікавість і лише вдавав, що не знає.
Тільки наприкінці дня я побачив нарешті високий вітряк, який, либонь, качав воду для сусідньої ферми. За обсадженим тополями лугом уже видніли перші будинки передмістя. Дорога робила великий гак, огинаючи потічок, і переді мною стелилися щоразу нові краєвиди… Переїхавши місточок, я зрештою побачив головну вулицю містечка.
В лузі, за густим очеретом, паслися корови, до мене долинав дзенькіт калатальців. Я зупинився, поклав руки на кермо велосипеда й роздивлявся довколишню місцевість, куди я примчав як гонець з такою дивовижною звісткою. За дерев'яним місточком починалися будинки, вони вишикувалися вздовж вулиці, що тяглася понад довгим рівчаком, і нагадували кораблі, які, згорнувши вітрила, причалили у вечірній тиші до берега. О цій порі в усіх кухнях розводили вогонь.
Раптом мене охопив якийсь страх, і я пошкодував, що приїхав сюди, мовби злякався, що моя поява тут порушить увесь цей безтурботний спокій. Піддавшись душевній слабкості, я вирішив відкласти свою зустріч з Мольном, ухопившись за думку, що в Ла-Форте-д'Анжійоні, на невеличкій площі, живе моя тітка Муанель.
Вона доводилася мені двоюрідною бабусею. Всі її діти повмирали; я добре запам'ятав Ернеста, наймолодшого — високого юнака, який збирався стати вчителем. Він теж помер, а вслід за ним — і мій двоюрідний дідусь Муанель, старий судовий чиновник. І тітка лишилася сама-самісінька в кумедному будиночку, де килими були зшиті з кольорових клаптиків, столи накриті паперовими півнями, курми й котами, а на стінах висіли старі дипломи, портрети покійних родичів і медальйони з пасмами їхнього волосся…