Наймолодший з братів Руа, той самий, що любив сісти верхи на свиню й пустити її шаленим чвалом по довколишніх полях, вереснув:
— Я! Я!
Дютрамбле й Мушбеф несміливо піднесли руки.
Мені хотілося, щоб батько вибрав Мольна. Це була б чудова прогулянка на візку, запряженому віслюком! Мольнові теж кортіло поїхати, але, набундючившись, він мовчав. Усі старші учні позалазили, як і він, на парти, поклавши ноги на лавки, — так ми звичайно сиділи в хвилини веселих перепочинків у заняттях. Коффен, піднявши поли блузи й обв'язавшись ними довкола пояса, обхопив залізний стовп, що підпирав сволок, і на радощах почав дертися на нього.
Проте пан Серель охолодив наш запал, сказавши:
— Що ж, поїде Мушбеф!
І всі мовчки повернулися на свої місця.
О четвертій пополудні ми стояли вдвох із Мольном посеред холодного подвір'я, зораного дощовими струмочками. Ми мовчки дивилися на мокре місто, яке вже почало висихати під вітром. А ось у плащі з каптуром, зі скибкою хліба в руці, вийшов на подвір'я маленький Коффен; простуючи попід стінами й насвистуючи, він дістався до дверей стельмаха. Мольн відчинив браму, гукнув на Коффена, і за хвилину ми всі троє вже були в осяяній червоним полум'ям, жаркій майстерні, куди час від часу вривалися крижані струмені вітру. Коффен і я, всівшись біля горна, поклали ноги в брудних черевиках на білу стружку; Мольн, засунувши руки в кишені, мовчки прихилився до вхідних дверей. Вряди-годи по вулиці, похнюпивши під вітрюганом голову, проходила, повертаючись з крамнички різника, якась городянка, і ми оберталися, щоб подивитися, хто це.
Всі мовчали. Коваль і його помічник роздмухували міхи й кували залізо; по стінах стрибали величезні, різкі тіні… Я згадую цей вечір як один з найпам'ятніших вечорів мого дитинства. Я сидів зі змішаним почуттям утіхи й тривоги: побоювався, що мій товариш позбавить мене цієї скромної радості, — поїхати візком до Ла-Гара, — і водночас чекав від нього, не наважуючись собі в цьому зізнатися, якогось незвичайного вчинку, що мав усе змінити.
Час від часу спокійна й розмірена робота в майстерні на мить уривалась. Коваль кількома короткими й гучними ударами опускав молот на ковадло. Він роздивлявся шматок заліза, майже притискаючи його до свого шкіряного фартухи. Відтак випростовувався і, переводячи дух, казав нам:
— Ну, як поживаєте, хлопці?
Його помічник стояв, не випускаючи з руки ланцюжок міха, підпирав бік лівим кулаком і дивився на нас, посміхаючись.
Потім майстерню знову наповнював глухий стукіт молотів.
Під час одного з таких перепочинків повз прочинені двері пройшла, змагаючись із вітром, загорнута в шаль Міллі в клуночками в руках.
— Мабуть, невдовзі приїде пан Шарпантьє? — запитав коваль.
— Завтра, — відповів я. — Бабуся теж. Я поїду по них до поїзда, що прибуває о четвертій годині.
— Чи не бричкою Фромантена?
— Ні, візком дядечка Мартена, — швидко відповів я.
— Тоді вам додому не повернутися!
І обидва вони, коваль і його помічник, засміялися. Помічник зауважив спроквола — просто аби щось сказати:
— На кобилі Фромантена можна було б поїхати по них до В'єрзона. За годину були б уже там. Туди льє з п'ятнадцять. І повернулися б додому раніше, ніж Мартен устиг би запрягти свого віслюка.
— Еге ж, — озвався коваль, — у Фромантена добряча кобила!..
— І, гадаю, він не відмовив би дати її…
На цьому розмова закінчилася. Знову майстерня наповнилась іскрами й дзенькотом, і кожен мовчки думав про своє.
А коли настав час іти і я, підвівшись, кивнув Великому Мельнові, він не одразу це помітив. Прихилившись до дверей і похнюпивши голову, він, здавалося, розмірковував над ковалевими словами. Він стояв, заглибившись у свої думки, і мов крізь туман дивився на ковалів, що мирно працювали, а я раптом згадав те місце з «Робінзона Крузо», де молодий англієць незадовго до свого від'їзду з дому «заходить до крамнички кошикаря»…
Відтоді цей образ не раз спливав у моїй пам'яті.
Розділ четвертий
УТЕЧА
Наступного дня, десь о другій годині, осяяний сонцем клас серед крижаних полів нагадує корабель посеред океану. Щоправда, тут пахне не розсолом і не машинним мастилом, як на риболовецькому кораблі, а оселедцем, підсмаженим на сковорідці, й присмаленою вовною від тих, хто, повернувшись знадвору, сів грітися надто близько до вогню.
А що рік наближається до кінця, то нам роздають зошити для творів. Поки пан Серель пише на дошці теми, в класі западає відносна тиша, чути тільки розмови впівголоса, приглушені викриками й фразами, що їх учні починають лише для того, аби злякати сусіда: