Хоч тітка зазнала стільки горя й утрат, вона була найвеселішою й найутішнішою бабусею в світі. Я розшукав невеличку площу, де стояв її будиночок, підійшов до прочинених дверей і гукнув на неї. З глибини розташованих анфіладою трьох кімнат долинув пронизливий голос:
— Оце так! Боже мій!
Тітка розлила каву у вогонь — навіщо вона варила каву о цій порі? — й вибігла мені назустріч… Вона трохи вигиналася назад, тім'я її вінчала якась дивовижа, — чи то капелюшок, чи то капор, чи то чепчик, — з-під якої визирало її велике зморшкувате обличчя, надаючи йому чогось монгольського чи готтентотського; вона сміялась уривчастим сміхом, шкірячи залишки дрібних зубів.
Коли я поцілував її, тітка квапливо і трохи незграбно схопила мене за руку, яку я тримав за спиною. Із зовсім зайвою таємничістю, бо в кімнаті ми були самі, вона вклала мені в руку монетку, на яку я не наважувався подивитись, — судячи з її розмірів, то був франк… Потім, коли я наготувався чи то запитати в неї, що це означає, чи то подякувати їй, тітка Муанель дала мені стусана, вигукнувши:
— Облиш! Я знаю, що роблю!
Вона все життя прожила в злиднях та боргах — і постійно тринькала гроші.
— Я завжди була дурненька й нещаслива, — казала вона без жодної гіркоти своїм пронизливим голосом.
Тітка Муанель була певна, що мені, як і їй, сутужно на гроші, таж навіть не дала мені й слова сказати — силоміць тицьнула в руку заощаджену за день жалюгідну монету. З цього неодмінно починалася кожна наша зустріч.
Вечеря була така ж чудернацька, як зустріч, і така ж сумна та кумедна. Тітка то виходила з кімнати із свічкою в руці, залишаючи мене в пітьмі, то ставила її на столик серед щербатих або потрісканих тарілок і ваз.
— У сімдесятому році пруссаки відбили з цієї вази ручки, — мовила вона, — зі злості, що не можуть забрати її з собою.
І тільки побачивши цю велику вазу з такою трагічною історією, я згадав, що ми вже колись вечеряли й ночували в цьому домі. Батько возив мене в департамент Йонна до лікаря, щоб показати йому мою хвору ногу. Треба було їхати швидким поїздом, що проходив тут удосвіта… Я згадав тодішню сумну вечерю, згадав історії, що їх розповідав старий судовик, спершись ліктями на стіл біля пляшки з рожевим вином.
Згадалися мені мої тодішні страхи. Після вечері тітка відвела батька вбік, сіла біля каміна й стала розповідати йому про привидів. «Повертаюсь… О, мій любий Луї, що я бачу! Низеньку сиву жіночку…»
Всі знали, що голова у тітки Муанель буквально натоптана тими нісенітницями.
Ось і цього разу після вечері, коли я, стомлений цілоденною поїздкою на велосипеді, ліг у великій кімнаті, надягши картату пічну сорочку дядька Муанеля, тітка Муанель сіла у мене в головах і якимось таємничим, пронизливим голосом повела:
— Мій любий Франсуа, хочу розповісти тобі таке, чого ще ніколи нікому не розповідала…
Я подумав: «Ну й вскочив я в халепу! Тепер вона мордуватиме мене до ранку, як десять років тому!»
І я мусив слухати. Розповідаючи, тітка Муанель хитала головою й дивилася не на мене, а кудись перед себе, ніби розмовляла сама з собою:
— Повертались ми з твоїм дядьком додому з весілля. Після смерті нашого сердешного Ернеста це було перше весілля, на яке ми поїхали вдвох, і там я зустріла свою сестру Адель, котрої не бачила аж чотири роки. Один старий дядьків друг, душе багатий чоловік, запросив його на весілля свого сина до маєтку Саблоньєр. Ми найняли бричку. Це нам дорого коштувало. Виїздимо на тракт уранці, десь біля сьомої. Було це взимку. Сходило сонце. Ніде жодної живої душі. І що я раптом бачу попереду, на дорозі? Низенького юнака з личком, мов ясне сонечко. Стоїть він і дивиться на нас. А ми наближаємось до нього й дедалі краще бачимо його личко, таке біле-біле, таке гарненьке, що аж страшно!.. Схопила я твого дядька за руку, тремчу, як листок на дереві, і спадає мені на думку: це сам господь бог!.. Я й кажу: «Поглянь! Ось привид!» А він відповідає — тихесенько й сердито: «Я й сам бачу! Мовчи, стара цокотухо…» Він теж не знав, що робити. А кінь наш зупинився… Тепер зблизька бачимо: личко в юнака бліде, на чолі піт, брудний берет і довгі штани. Чуємо ніжний голос: «Я не юнак, а дівчина. Я втекла з дому, дуже втомилася. Будь ласка, пане й пані, візьміть мене на свою бричку…» Ми взяли її з собою. Як тільки дівчина сіла, вона зомліла. А знаєш, ким вона виявилася? Нареченою юнака із Саблоньєра, того самого Франца де Гале, на чиє весілля нас запросили!