Огюстен жив із матір'ю в старому шкільному будинку. Батько його дістав у спадщину велике багатство і вже давно вийшов на пенсію, а після його смерті Огюстен ублагав матір купити цей будинок, де старий учитель викладав років з двадцять і де його син навчився читати.
Школа мала не дуже привабливий вигляд: велика квадратна споруда нагадувала мерію, яка справді колись тут містилася; вікна першого поверху, повернуті на вулицю, були на такій висоті, що в них годі зазирнути, а подвір'я, де не росло жодне деревце й де дашок над майданчиком для ігор затуляв довколишні поля, було найсумніше й найпустельніше подвір'я покинутої школи, яке тільки мені доводилося бачити…
У заплутаному коридорі, куди виходило четверо дверей, я зустрів Огюстенову матір, вона несла велику паку білизни, яку, певне, ще вдосвіта розвісила сушити в садку. Волосся в неї розкуйовдилося, сиві пасма спадали на чоло, обличчя з правильними рисами під старосвітською зачіскою здавалося припухлим і втомленим, мовби після безсонної ночі; вона йшла, задумливо й сумно похнюпивши голову.
Одначе, раптом побачивши й упізнавши мене, жінка всміхнулася.
— Ви приїхали вчасно, — сказала вона. — Бачите, я щойно зняла білизну, яку випрала, готуючи Огюстена до від'їзду. Цілу ніч я збирала його речі. Поїзд рушає о п'ятій, тож ми якраз устигнемо…
Вона говорила з такою певністю, ніби сама призначила день від'їзду сина. Проте цілком імовірно, що вона й не знала, куди він їде…
— Підніміться на другий поверх, — сказала пані Мольн. — Ви знайдете Огюстена в мерії, він там щось пише.
Я швидко збіг угору по сходах, відчинив двері праворуч, на яких і досі висіла табличка «Мерія», й опинився в просторій залі з чотирма вікнами — два були повернуті на вулицю, а два — в бік полів — і з пожовклими портретами президентів Греві та Карно на стінах. У глибині зали, на довгому помості, біля столу, накритого зеленою скатертиною, стояли стільці муніципальних радників. Посередині цього ряду стільців, у старому кріслі, яке колись належало мерові, сидів Мольн і щось писав, умочаючи перо в старовинний порцеляновий каламар у вигляді серця. Коли Мольн не вирушав на прогулянку в довколишні ліси, він усамітнювався в цьому затишному місці, мовби створеному для якогось сільського рантьє.
Впізнавши мене, Мольн підвівся, але не так рвучко, як я сподівався.
— Серель! — сказав він вражено.
Переді мною стояв той самий юнак з кощавим обличчям і коротко стриженою чуприною. В нього вже пробивалися вуса. Той самий відвертий погляд… Але над його колишньою запальністю, здавалося, повисла димчаста завіса, крізь яку ця запальність пробивалася лише подеколи…
Побачивши мене, він розхвилювався. Я враз опинився на помості. Але, дивна річ, Мольн не здогадався подати мені руку. Він обернувся до мене геть знічений, заклав руки за спину, прихилився до столу й відкинувся назад. Він дивився на мене, але мовби не бачив мене і вже обмірковував ті слова, які збирався мені сказати. Він і раніше дуже важко починав розмову, як це буває із самітниками, мисливцями та мандрівниками; він приймав ухвалу, не турбуючись про те, якими словами має говорити про неї. І тепер, коли я стояв перед ним, Огюстен насилу добирав потрібні слова.
Я заходився весело розповідати, як їхав сюди, де ночував і як здивувався, побачивши, що пані Мольн готує сина до від'їзду.
— О, вона тобі вже сказала? — сказав він.
— Еге ж. Сподіваюсь, ти їдеш ненадовго?
— Ні, якраз надовго.
На хвилину розгубившись, відчуваючи, що зараз я одним словом зведу нанівець його рішення, якого не розумів, я не наважився вести мову далі й не знав, з чого починати виконувати свою місію.
Нарешті Мольн озвався, наче бажаючи виправдатися:
— Серель, ти знаєш, скільки важила для мене та дивна пригода в Сент-Агаті. В ній полягав увесь сенс мого життя, вся моя надія. Коли я втратив цю надію, що лишалося мені робити?.. Жити, як усі довкола живуть?.. Що ж, я спробував жити так — там, у Парижі, після того, як зрозумів, що все скінчилося, що й не варто шукати Загубленого Маєтку… Але хіба зможе людина, яка бодай раз побувала в раю, звикнути до буденного життя? Те, в чому інші бачать щастя, для мене видалося посміхом. І відтоді, відколи я самохіть і цілком щиро вирішив жити, як усі, мене гризе сумління.
Я сидів на стільці й слухав, не дивлячись на Огюстена, понуривши голову й не розуміючи, до чого він веде.