— Поясни-но мені все до пуття, Мольні — мовив я нарешті. — Навіщо ти вирушаєш у цю тривалу подорож? Невже хочеш виправити якусь помилку? Чи дотримати обіцянки?
— Авжеж, — відповів він. — Пам'ятаєш, що я обіцяв Францові?
— Он воно що! — зітхнув я з полегкістю. — Отже, йдеться тільки про це?..
— Про це. А може, й про помилку, яку треба виправити. Навіть про дві помилки…
Запала коротка мовчанка; я збирався з думками й шукав потрібних слів.
— Я думаю тільки про одне, — повів далі Мольн. — Звісно, я хотів би ще раз побачити панну де Гале, лише побачити… Але ось тепер у чому я переконаний: коли я відкрив Безіменний Маєток, то відчув себе на такій висоті, на вершині такої досконалості й такої чистоти, яких мені більш ніколи не досягти. Може, тільки в смерті, як я тобі вже колись писав, я зумію віднайти красу тих днів…
Підійшовши до мене, Мольн сказав іншим тоном, з дивним збудженням:
— Послухай, Серель! І нові взаємини в моєму житті, і далека подорож, і помилка, якої я припустився і яку треба виправляти. — все це в певному розумінні мовби є продовженням моєї колишньої пригоди…
Мольн замовк, даремно намагаючись поринути в спогади. Щойно я проґавив пагоду викласти йому те, з чим прийшов. Нізащо в світі не хотілося мені знову проґавити її. І я заговорив — цього разу надто рано; згодом дуже шкодував, що не вислухав його зізнань до кінця.
Отож я зронив фразу, яку приготував хвилину тому, але яка тепер виявилася недоречною. Я не зворухнувся, лише трохи підвів голову й мовив:
— А що, коли я скажу тобі: нічого ще не втрачено?..
Мольн зиркнув на мене, потім відвів очі й почервонів, — я ніколи раніше не бачив, щоб хтось так червонів, — здавалося, вся кров ринула йому до обличчя й нестримно стугоніла в скронях…
— Що ти хочеш цим сказати? — спитав він нарешті ледве чутно.
Тоді одним духом я розповів усе, про що дізнався, як повернув справу і як усе обійшлося, — так наче Івонна де Гале мало не послала мене до нього.
Мольн зблід, наче мрець.
Поки я говорив, він мовчки слухав, утягши голову в плечі, як той, на кого зненацька напали й він не знає, захищатися йому, сховатись чи втікати. Пригадую, Огюстен тільки раз перебив мене. Я мимохідь зауважив, що садибу Саблоньєр зруйновано, що колишнього маєтку не існує.
— О, бачиш, — сказав Мольн, мовби тільки й чекав нагоди виправдати свою поведінку, свій розпач, — бачиш, більш нічого нема…
Я був певен, що біль його нарешті вгамується, тільки-но він зрозуміє, як тепер усе стало просто й легко, тож поквапився розповісти, що мій дядько Флорантен влаштовує розважальну гулянку й у ній візьме участь панна де Гале; я сказав, що і його запрошено на цю гулянку… Але Мольн зовсім розгубився й далі мовчав.
— Негайно відмовся від своєї подорожі, — сказав я нетерпеливо. — Ходімо попередимо твою матір.
Коли ми спускалися по сходах, Мольн спитав якось нерішуче:
— Ти й справді вважаєш, що мені треба піти на цю розважальну гулянку?
— Авжеж, — відповів я, — у цьому нема анінайменшого сумніву.
Він мав такий вигляд, ніби хтось узяв його за плечі й штовхав уперед.
Унизу Огюстен сказав матері, що в них я обідатиму й вечерятиму, а також заночую, а завтра він роздобуде для себе велосипед і поїде разом зі мною до В'є-Нансея.
— Що ж, гаразд, — похитала вона головою, наче тільки й чекала цього повідомлення.
Я сидів у маленькій їдальні, на стінах якої висіли ілюстровані календарі, кинджали з візерунчастими руків'ями й суданські бурдюки, що їх привіз з далеких подорожей колишній солдат морської піхоти, брат пані Мольн.
Огюстен на хвильку залишив мене самого й вийшов до сусідньої кімнати, де мати лаштувала його в дорогу; я чув, як, трохи стишивши голос, він просив її не розпаковувати валізки, бо, либонь, поїздка лише ненадовго відкладається…
Розділ п'ятий
РОЗВАЖАЛЬНА ГУЛЯНКА
Я насилу встигав за Огюстеном по дорозі, що вела до В'є-Нансея. Він мчав, мов справжній гонщик. Мольн не вставав з велосипеда навіть на крутих підйомах. На зміну його вчорашній незрозумілій нерішучості прийшла гарячкова збудженість, прагнення якнайшвидше приїхати, і це мене трохи лякало. Таку саму нетерплячість він виказав і в дядька Флорантена: його буквально ніщо не цікавило аж до тієї хвилини, коли ми о десятій ранку повсідалися в карету, щоб вирушити на річку.
Був кінець серпня, останні дні літа. З пожовклих каштанів уже почала спадати шкаралуща, встеляючи сірі дороги, їхати ми мали недалеко: ферма Об'є, де ми збирались зупинитися, стояла неподалік від Шеру, за якихось два кілометри від маєтку Саблоньєр. Вряди-годи ми зустрічали інші брички з учасниками гулянки й навіть кількох юнаків, що їхали верхи, — дядько Флорантен зважився їх запросити від імені пана де Гале… Він намагався, як це було в давні часи, поєднати в одній компанії багачів і бідняків, шляхтичів і селян. Серед гостей ми побачили Жасмена Делажа, якого колись сторож Баладьє познайомив з моїм дядьком; він прикотив на велосипеді.