— І він тут, — сказав Мольн, побачивши Делажа. — В його руках увесь час були ключі від нашої таємниці, а ми в своїх пошуках дійшли аж до Парижа. Тут і справді можна впасти в розпач!
Він зиркав на Делажа щоразу злобливіше. А той щиро вважав, що заслужив нашої вдячності, й ні на крок не відставав від нашої карети. Він був у новому костюмі, що не дуже прикрасив його; поли Жасменового сурдата, метляючи, били об крило велосипеда… Хоч як Делаж силкувався бути люб'язним, його підстаркувате обличчя навряд чи могло комусь сподобатися. Він викликав у мене невиразний жаль. Але чи тільки до нього я відчував жаль того пам'ятного дня?..
Цю гулянку я завжди згадую з якимсь гнітючим почуттям, з глибоким смутком. Як я сподівався, що цей день ущедрить мене великою радістю! Здавалося, ніби все довкола збиралося дарувати нам щастя. Але воно було таке примарне…
А які чудові були береги Шеру! Ми зупинилися на схилі, що збігав до води; тут розкинулися моріжки й вербові луги, обнесені плотами, наче невеличкі садки й городи. На тому березі річки сіріли пагорби, круті й кам'янисті; на деяких із них височіли маленькі замки з романтичними вежами. Інколи із замку Преверанж, що стояв удалині, долинав собачий гавкіт.
Нам довелося добиратися до цього місця по цілому лабіринту вузьких доріг і стежок, то піщаних, то встелених білою рінню; біля самої річки ці стежини ставали струмками, бо тут з-під землі били джерела. Ми хапалися за кущі диких порічок і то заглиблювалися в прохолодну сутінь глибоких ярів, то, вибравшись иа рівне, поринали в прозорі хвилі світла, що заливали всю долину. Коли ми підійшли до річки, побачили — на тому березі якийсь чоловік притиснувся до скелі й повільно розправляв рибальську сіть… Як тут було гарно!
Ми зупинилися в затишку на галявині, яку зусібіч оточував молодий березняк. Галявина була велика й рівна — важко знайти краще місце для ігор.
Розпрягши коней, ми відвели їх на ферму Об'є. В затінку під деревами розпаковували провізію, а на моріжку ставили розкладні столики, що їх привіз дядько Флорантен.
Тут виникла потреба піти комусь до повороту дороги зустріти запізнілих гостей і показати їм, де ми отаборилися. Я одразу ж зголосився, Мольн пішов зі мною, і ми зупинилися біля висячого містка, на перехресті кількох стежок і дороги, що вела до замку Саблоньєр.
Вичікуючи, ми походжали сюди-туди, згадували минуло й всіляко намагалися відігнати від себе тривожні думки. З В'є-Нансея проїхав ще один віз, на ньому сиділи незнайомі нам селяни з дорослою дочкою, в чиїх косах були вплетені стрічки, — і знову на дорозі жодної живої душі. А втім, ось з'явилося троє дітлахів у візку, запряженому віслюком, — діти колишнього садівника із Саблоньєра.
— Здасться, я їх упізнаю, — сказав Мольн. — Звісно, це вони взяли мене за руки тоді, в перший вечір свята, і повели вечеряти…
Але цієї миті віслюк уперся й не схотів іти далі; діти позлазили з візка й почали щомога тягти, шмагати й лупцювати його, а Мольн із прикрістю зізнався, що помиливсь…
Я спитав дітей, чи не зустрічали вони по дорозі пана й панну де Гале. Одне з них відповіло, що не пам'ятає, а друге сказало: «Здається, так, пане». Більш нічого ми не домоглися в них. Нарешті діти в'їхали з дороги й покотили по траві; одне з них тягло віслюка за вуздечку, а інші штовхали візок ззаду.
Ми знову почали чекати. Мольн прикипів очима до того місця, де дорога звертала на Саблоньєр; він мало не зі страхом чекав появи дівчини, що її колись розшукував з такою пристрастю. Потім його пойняла дивна, майже кумедна лють на Жасмена. З невисокого пагорка нам видно було, як унизу, на галявині, Делаж зібрав довкола себе гурт гостей і намагався привернути до себе загальну увагу.
— Поглянь, як він розпатякує, цей йолоп! — сказав Мольн.
А я відповів:
— Та облиш його. Він, сердега, робить що може.
Та Огюстен не заспокоювався. Тієї миті на галявину вибігла з лісу якась тваринка — чи то зайчик, чи то білочка. Жасмен, щоб похизуватися, вдав, що хоче впіймати її.
— Ти тільки подивись на нього! Тепер він бігає! — мовив Мольн таким тоном, ніби Делаж хтозна-що робить.