Цього разу я не зміг стриматись від сміху. Засміявся й Мольн, але це був лише короткий спалах веселощів. Збігло ще чверть години, і він спитав:
— А що, коли вона не приїде?..
— Вона ж обіцяла, — відповів я. — Май терпіння.
І Мольн знову пильно дивився на дорогу. Але йому було несила терпіти, тож незабаром він озвався:
— Франсуа, я піду до гурту. В мене таке враження, що все повернулося проти мене. Якщо я залишусь тут, то вона ніколи не приїде. Навіть важко уявити собі, що зараз ва поворотом з'явиться вона.
І Мольн подався на галявину, залишивши мене самого. Щоб згаяти час, я пішов по дорозі. І за першим же поворотом побачив Івонну де Гале: вона сиділа боком у сідлі, її старий білий кінь того ранку надто рвався вперед, і дівчина весь час натягувала повіддя, не даючи йому перейти на клус. Попереду коші, ледве ступаючи, мовчки йшов пан де Гало. Мабуть, батько й дочка, міняючись по дорозі одне з одним, по черзі сідали на коня.
Побачивши, що я сам, Івонна всміхнулася, швидко спішилась, передала повіддя батькові й попрямувала до мене; я теж побіг їй назустріч.
— Як я рада, що ви самі, — сказала вона. — Я не хочу нікому, крім вас, показувати старого Белізера, не хочу, щоб його ставили поряд з іншими кіньми. Адже він такий негарний і старий; до того ж, я боюся, щоб його не поранили ті коні. Я тільки на нього зважуюсь сідати, а коли його не стане, я більш не їздитиму верхи…
Я відчув, що за цією чарівною жвавістю, за зовнішньою невимушеністю Івонни де Гале приховується та сама нетерплячість, та сама тривога, що й у Мольна. Вона розмовляла швидше, ніж звичайно. І хоч на її щічках рожевіли рум'янці, під очима й на чолі проступала страшенна блідість, що виказувала розгубленість.
Ми вирішили припнути Белізера до дерева в невеличкому гайку неподалік дороги. Старий пан де Гале, як завжди, мовчки дістав із сідельної кобури оброть і, як мені здалося, прив'язав коня трохи нижче, ніж треба було б. Я пообіцяв негайно принести з ферми сіна, вівса й соломи…
Іванна де Гале пішла на галявину — так само, уявив я собі, як колись вона з'явилась на березі ставка, де її вперше побачив Мольн.
Притримуючи лівою рукою край широкого плаща, вона, ведучи під руку батька, йшла до гостей; на личку в неї був вельми поважний і водночас дитячий вираз. Я не відставав від них. Запрошені на гулянку, що вже встигли розбрестися по галявині, тепер швидко збиралися до гурту, щоб привітати панну де Гале; якийсь час усі мовчки дивилися, як вона наближається.
Мольн загубився в гурті молоді, де нічим не вирізнявся серед товаришів, хіба що зростом; а втім, поряд з ним стояли хлопці майже такі самі високі, як і він. Огюстен нічим не привертав до себе уваги, не ворухнувся, не ступив бодай кроку вперед. Я бачив, як він нерухомо стояв у своєму сірому костюмі й пильно дивився на прекрасну дівчину, що йшла до них. Мольн лише провів рукою по маківці — ніби мимохідь і трохи збентежено, наче хотів сховати серед цих дбайливо зачесаних юнаків свою по-селянському поголену голову.
Панну де Гале оточила молодь. Її почали знайомити з дівчатами й хлопцями, яких вона не знала… Підходила черга мого товариша; я відчував не меншу тривогу, ніж він. Я гадав, що сам відрекомендую Мольна Івонні де Гале.
Та перш ніж я розтулив рота, дівчина ступила до нього з дивовижною рішучістю й поважністю.
— Я впізнаю Огюстена Мольна, — мовила вона.
І подала йому руку.
Розділ шостий
РОЗВАЖАЛЬНА ГУЛЯНКА
(закінчення)
Майже одразу підійшли нові гості привітатися з Івонною де Гале, відтіснивши від неї Мольна. Сталося так, що хлопець і дівчина й під час обіду опинилися за різними столиками. Але до Мольна нібито повернулися віра й відвага. Я сидів між Делажем і паном де Гале і бачив, як мій товариш кілька разів махнув мені здалеку рукою.
Тільки надвечір, коли почалися ігри й розмови, а дехто з гостей пішов на річку купатися або кататись у човні на сусідньому ставку, Мольн знову опинився у товаристві дівчини. Ми з Делажем сиділи на садових стільцях, що їх привезли з собою, й розмовляли, і саме тоді Івонна невимушено покинула гурт молоді, серед якої, либонь, вона занудьгувала, й підійшла до нас. Пригадую, вона спитала, чому ми не катаємося, як інші, в човнах на ставку Об'є.
— Ми сьогодні пополудні вже зробили там кілька кругів, — відповів я. — Але це катання надто одноманітне, і ми швидко втомилися.
— Тоді чому б вам не спустити човен на річку? — провадила вона.
— На річці прудка течія, вона може знести човен.