— Тут знадобилася б моторка, — озвався Мольн. — Або пароплавчик, який був у вас колись.
— У нас уже його нема, — відказала вона майже пошепки. — Ми його продали.
Запала ніякова мовчанка.
Скориставшись із цього, Жасмен сказав, що йде шукати пана де Гале.
— Я знаю, де його можна знайти, — мовив він.
Іронія долі! Ці двоє таких несхожих між собою людей несподівано сподобалися один одному, і з самого ранку вони майже не розлучалися. На початку гулянки пан де Гале відкликав мене вбік і сказав, що мій друг Делаж — людина, обдарована тактом, поштивістю та іншими чеснотами. Мені навіть здалося, що старий звірив йому таємницю існування Белізера й виказав місце, де сховали коня.
Я теж зібрався був покинути Огюстена й Івонну, але вони так збентежилися й розхвилювалися, що я вирішив не лишати їх віч-на-віч.
Проте даремно Жасмен пішов від нас, і марною була моя обережність. Вони завели розмову. Але Мольн уперто, чого, звісно, сам не усвідомлював, знов і знов заводив мову про всі ті дива, що колись так зчудували його в маєтку. І щоразу дівчина, для якої ці спогади були мукою, відповідала, що все зникло, що старий будинок, такий вигадливий і химерний, знесено, великий ставок висох і його засипали землею, а діти в прегарних костюмчиках пороз'їжджалися додому.
Мольн тільки скрушно зітхав у відповідь з таким виглядом, ніби в усіх цих сумних подіях завинили дівчина або я…
Ми йшли всі троє пліч-о-пліч… Дарма я намагався змінити тему розмови й розвіяти смуток, що охопив нас трьох. Неспроможний опиратися своїй невідчепній ідеї, Мольн і далі нетактовно розпитував. Він вимагав пояснень буквально про все, що бачив свого часу в маєтку: про дівчаток, про кучера старенького берлина, про поні, що брали участь у перегонах…
— Поні теж продано? В маєтку більш нема коней?..
Вона відповіла, що їх справді там більш нема. Про Белізера дівчина не прохопилася й словом.
Тоді Мольн почав згадувати, які предмети були в його кімнаті: канделябри, велике дзеркало, стара розбита лютня… Він запитував про все це з незрозумілим запалом, ніби хотів ще й ще раз переконатися, що від його чарівної пригоди нічого не лишилося й що дівчина не може показати йому навіть уламка кораблетрощі, який підтвердив би: ні, не приснилося їм обом… Так водолаз виносить з води каміння й водорості.
Ми з панною де Гале не могли стримати сумної усмішки. Дівчина зважилася пояснити Мольнові все до кінця:
— Ви ніколи більше не побачите чудового замку, де тоді ми з батьком навели лад задля сердешного Франца. Все своє життя ми тільки те й робили, що потурали його примхам. Він був таким дивним, таким чарівним створінням! Та все разом з ним зникло того вечора заручин, які не відбулися. На той час пан де Гале був уже розорений, хоч нам цього ще не сказав. Франц заліз у великі борги, і колишні товариші, дізнавшись про його зникнення, одразу ж учинили нам позов. Ми зубожіли. Моя мати померла, а через кілька днів з'ясувалося, що в нас більше нема друзів… Та хай би хоч Франц повернувся, — якщо, звісно, він живий, — хай би знову заприятелював з колишніми друзями й розшукав свою наречену, хай би відгуляв весілля, хай би навіть усе знову стало таким, яким воно було колись, — хіба можна повернути минуле?
— Хто знав? — замислено мовив Мольн. І більше ні про що не розпитував.
Ми м'яко ступали по невисохлій, уже трохи пожовклій траві: дівчина, яку Огюстен вважав утраченою для себе назавжди, йшла поруч. Коли він ставив свої немилосердні запитання, Івонна, відповідаючи, повільно повертала до нього стривожене личко, і якось, щось кажучи йому, вона довірливо й ніжно торкнулася його руками… Чому ж Великий Мольн поводився, як чужий, як той, хто не знайшов того, що шукав? Чому він здавався таким байдужим? Коли б це щастя прийшло до нього три роки тому, то він, певне, схибнувся б із радощів! Звідки ж брались оця душевна спустошеність, відчуженість, це невміння бути щасливим?
Ми підходили до гайка, де вранці пан де Гале припнув Белізера; сонце, що хилилося до вечірнього пруга, відкидало на траву наші довгі тіні; з того краю галявини долинали приглушені відстанню радісні голоси дітей, що гралися, і ми мовчки милувались надвечірнім спокоєм, — коли раптом біля ферми Об'є, що стояла на березі річки, почулася пісня. Співав далекий молодий голос: певне, хтось вів худобу до водопою; мелодія нагадувала танцювальний наспів, але співак надавав їй протяжності, наче сумній старовинній баладі.