Мольн підвів голову й почав прислухатися. Це була одна з тих пісеньок, які співали селяни, що затрималися в Безіменному Маєтку в останній вечір свята, коли все вже пішло шкереберть… Ще один спогад — найприкріший — про ті прекрасні дні, які більше не повернуться.
— Ви чуєте пісню? — спитав упівголоса Мольн. — Я піду подивлюсь, хто то співає! — І одразу ж побіг до гаю.
Але незабаром пісня затихла; ще якусь мить було чути, як співак, віддаляючись, підганяв свистом свою худобу. Потім запала тиша…
Я подивився на дівчину. Задумана й пригнічена, вона не спускала очей із заростей, де щойно зник Мольн. Скільки ще разів доведеться їй задумливо дивитись на дорогу, по якій назавжди піде від неї Великий Мольн!
Івонна обернулась до мене.
— Він нещасливий, — сказала вона з болем у голосі. І додала: — І, може, я неспроможна чимось йому допомогти?..
Я вагався, не знаючи, що їй відповісти; побоювався, що Мольн швидко добіг до ферми й уже повертається гаєм назад, тож він може почути нашу розмову. Я хотів підбадьорити її, сказати, щоб вона не боялася розмовляти з хлопцем суворіше, що, мабуть, у нього викликає розпач якась таємниця, котрої він ніколи не звірить ні їй, ні будь-кому іншому, — аж раптом з глибини гаю долинув крик, потім ми почули тупотіння кінських копит і розгнівані уривчасті голоси… Мені враз сяйнуло: щось сталося із старим Белізером, — і я побіг туди, де зчинився цей гармидер. Панна де Гале теж побігла слідком. Мабуть, на галявині помітили, що ми біжимо, бо, коли я заглибився в зарості, почув крики людей, які нас наздоганяли.
У старого Белізера, якого прив'язали, надто низько, заплуталась у недоузку передня нога; він стояв непорушно доти, аж поки побачив, що до нього наближається пан де Гале та Делаж, які прогулювалися в гаю, а тоді, зляканий і збуджений від надто щедро всипаного йому вівса, почав шалено битися; ті двоє чоловіків спробували розплутати коня, але робили це так незграбно, що заплутали його ще більше, ризикуючи дістати удар копитом. І ось, повертаючись з ферми Об'є, їх випадково здибав Мольн. Незграбність цих двох розлютила його, він щомога відштовхнув їх, і вони попадали в кущі. Обережно, одним умілим рухом Огюстен звільнив Белізера. Але надто пізно — нещастя вже сталося: в Белізера, мабуть, було пошкоджено сухожилок, а може, зламана кістка; він стояв, понуривши голову, притиснувши до черепа зігнуту тремтячу ногу, сідло сповзло з його спини. Мольн схилився і мовчки обмацував і роздивлявся коня. Коли він випростався, довкола зібралися майже всі гості, але хлопець нікого не бачив. Лють засліпила його.
— Цікаво знати, хто міг так безглуздо припнути його? — крикнув Мольн. — І на цілий день залишити під сідлом! І хто взагалі наважився осідлати цю стару шкапу, придатну хіба що для легкої двоколки!
Делаж хотів щось йому сказати, — либонь, він збирався взяти провину на себе.
— Мовчи! — вигукнув Мольн. — Ти найбільше завинив. Я бачив, як ти безглуздо смикав за недоуздок!
І знову, нахилившись, він став розтирати долонею суглоб коневі.
Пан де Гале, який досі не пустив пари з вуст, вирішив утрутитися і цим припустився помилки. Він промимрив:
— Морські офіцери звикли… Мій кінь…
— О, то це ваш кінь? — спитав Мольн, повертаючись до старого; він уже трохи охолов, але обличчя його було червоне.
Я гадав, що Огюстен змінить тон і вибачиться. Якийсь час він важко сопів. Потім, мабуть, вирішивши не відмовити собі в прикрій насолоді піти на остаточне загострення, він зухвало сказав:
— Що ж, мені нема з чим вас привітати.
Хтось несміливо докинув:
— Холодна вода… Скупати б його біля броду…
— Треба негайно відвести коня додому, — мовив Мольн, мовби не почувши тих несміливих слів, — поки він іще може йти. Не слід марнувати ні хвилини! Поставити його в стайню й більше ніколи звідти не виводити.
Кілька юнаків зголосилися допомогти. Але панна де Гале щиро подякувала й відмовилась. З розпашілим обличчям, ладна заплакати, вона попрощалася з усіма, навіть із Мольном, який, украй зніяковівши, не наважувався подивитися на неї. Івонна, мовби подаючи руку людині, взяла коня за повід, — здавалося, не для того, щоб вести його за собою, а щоб підійти ближче… Над саблоньєрською дорогою віяв вітерець, такий теплий, ніби був травень, а не кінець літа; на живоплоті тремтіло листя. Івонна покинула нас, стискаючи в своїй маленькій руці, висунутій з рукава плаща, товстий шкіряний повідок. Поряд з нею важко ступав її батько…
Сумно скінчилася наша розважальна гулянка! Кожен поволі збирав свої пакунки, посуд, складав стільці, розбирав столики; брички, навантажені речами й людьми, одна по одній виїздили на дорогу; над головами піднімалися капелюхи, прощально маяли носовички. Останніми на моріжку лишилися ми з Мольном, і дядько Флорантен, хоч і мовчав, не міг приховати прикрості й досади.