Інколи вітер, насичений вологою, що ось-ось закрапотить дощем, овіює наші обличчя й доносить до нас ледь чутні звуки фортепіано. В зачиненому будинку хтось грає. Я на мить зупиняюсь і вслухаюся в тишу. Мені причувається, наче далекий тремтливий голос несміливо виливає свою радість у пісні… Це нагадує сміх дівчинки, яка зібрала в своїй кімнаті всі іграшки й розіклала їх перед своїм другом… Я думаю й про хистку радість молодої жінки, яка, надягши гарну сукню, вперше з'являється в ній перед людьми, ще не знаючи, чи вона їй пасує… Наспів, якого раніше я не чув, нагадує молитву, ніби хтось укляк навколішки перед своїм щастям і благає його не бути жорстоким…
Я думаю: «Нарешті вони щасливі. Поряд з нею — Мольн…»
Тільки про це мені дізнатися б, тільки в цьому мені пересвідчитися б, і тоді я, добрий хлопець, теж буду щасливий.
Я стою, заглибившись у свої думки, в обличчя віє з рівнини вологий вітер, що мовби жбурляє в мене морські бризки, — і враз відчуваю, як хтось кладе на моє плече руку.
— Прислухайся! — чую я тихий голос Жасмена.
Я дивлюсь на нього. Він робить знак, щоб я не ворушився, і теж прислухається, понуривши голову й насупивши брови…
Розділ восьмий
ФРАНЦІВ КЛИЧ
— Уу-у!
Цього разу я почув. Цей сигнал, цей клич з двох нот, високої і низької, мені вже знайомий… Еге ж, я згадую: так кричав біля шкільної хвіртки довготелесий мандрівний актор, гукаючи на свого юного товариша. І ми заприсяглися Францові відгукнутись на цей клич, хоч би де й хоч би коли він пролунав.
Але чому Франц подає свій сигнал саме сьогодні й саме тут?
— Хтось кричить у великому ялиннику, он там, ліворуч, — кажу я впівголоса, — Мабуть, то якийсь браконьєр.
Жасмен хитає головою:
— Ти сам знаєш, що це не так. — І додає ще тихіше: — Обидва вони бродять тут із самого ранку. Об одинадцятій годині я заскочив Ганаша в полі біля каплиці, коли він когось вистежував. Він накивав п'ятами, тільки-но помітив мене. Вони приїхали здалеку — либонь, на велосипедах, бо він був по пояс забрьоханий.
— Чого їм тут треба?
— Звідки я знаю? Але їх слід спровадити звідси неодмінно! Не можна допускати, щоб вони бродили в цих краях. Інакше знову почнуться їхні колишні витівки…
Я згоден з Жасменом, хоч і не зізнаюся йому.
— Краще було б, — кажу я, — підійти до них, спитати, чого їм треба, й спробувати якось наставити їх на добру путь.
І ось ми, схилившись, повільно й мовчки пробираємось через зарості до ялинового гаю, звідки з розміреними проміжками долинає протяжний крик, який, може, сам по собі й не сумніший за будь-який інший, але нам він здається зловісним передвістям.
У тій частині лісу, куди ми приходимо, дерева посаджені рівними рядами, тому тут, де між стовбурами видно далеко, важко захопити когось зненацька, непомітно підкрастися до нього. Ми навіть і не намагаємося це зробити. Я зупиняюсь у одному кутку ялинника. Жасмен іде в протилежний куток, — отже, тепер кожен з нас зможе вільно проглядати дві сторони прямокутника, і ніхто з цих двох волоцюг не вислизне від нас. Отож ми зайняли свої позиції, і я починаю грати роль парламентера. Я кричу:
— Франце!.. Франце, не бійтеся! Це я, Серель. Я хочу поговорити з вами.
Хвилинна мовчанка. Я вже наміряюся знову крикнути — аж тут із хащі ялинника, куди майже не проникає погляд, долинає наказ:
— Стійте на місці, він сам підійде до вас.
Поступово між великими ялинками, що, здалеку здається, ростуть зовсім близько одна від одної, я бачу невиразний силует юнака, який іде до мене. Він погано вдягнений, геть забрьоханий; штани схоплені внизу велосипедними затискачами, з-під старого кашкета з якірцем вибивається давно не стрижений чуб. Тепер я бачу і його змарніле обличчя… Схоже на те, що він недавно плакав.
Він підходить до мене твердим кроком і чванькувато питає:
— Чого вам треба?
— А що ви, Франца, робите тут? Навіщо ви прийшли сюди, навіщо порушуєте спокій тих, хто почуває себе щасливо? Чого вам треба? Відповідайте.
Це пряме запитання примушує хлопця почервоніти, і він відповідає, затинаючись:
— Я… Мене відцуралася доля… Відцуралася…
І, прихилившись до дерева, опустивши голову на руки, Франц починає ридати. Довкола — повна тиша. Навіть шелест вітру, затриманий високими ялинами на узліссі, не долинає сюди. Звуки приглушеного плачу відбиваються луною між рівними шерегами дерев і стихають удалині. Я чекаю, коли Франц трохи заспокоїться, і, поклавши руку йому на плече, кажу: