— Франце, ходіть зі мною. Я проведу вас до них. Вони приймуть вас, як блудного сина, який нарешті повернувся, і ваше горе на цьому скінчиться.
Але Франц не хоче нічого чути. В його голосі ще бринять сльози. Нещасливий, упертий, сердитий, він не відступається:
— Отже, Мольн більше не думає про мене? Чому він не відповідає, коли я гукаю на нього? Чому він зламав свою обіцянку?
— Стривайте, Франце, — відповідаю я. — Час хлоп'яцтва й усяких химерних вигадок уже минув. Не ставайте на перешкоді щастю тих, кого ви любите, щастю вашої сестри й Огюстена Мольна.
— Але ж тільки він і може мене врятувати, ви це знаєте. Лише він спроможний розшукати слід, який я шукаю. Ось уже майже три роки ми з Ганашем мандруємо по Франції — і даремно. Я вірю тепер тільки у вашого друга. А він уже не відгукується. Адже він знайшов своє кохання. Чому ж тепер Мольн не думає про мене? Він мав би вирушити в дорогу. Івонна його відпустить… Вона мені ніколи ні в чому не відмовляла.
Я бачу, як по його порошному, вимащеному багнюкою, змученому обличчю передчасно постарілого підлітка сльози проорали темні смуги. Під очима ластовиння, підборіддя неголене, довга чуприна спадає на брудний комір. Руки засунуті в кишені, він тремтить від холоду. Переді мною вже не той царевич у лахмітті, яким він був колись. Серцем він, либонь, іще більше дитина, ніж завжди: владний, навіжений, готовий будь-якої миті впасти в розпач. Але прикро бачити таке хлоп'яцтво В дорослого юнака… Раніше в нього було стільки молодості, гордості, що здавалося, ніби йому дозволялось будь-яке шаленство. Тепер передусім хотілося пожаліти Франца як невдаху; потім мені закортіло кинути йому докір — така безглузда була роль романтичного героя, за яку він так міцно хапався. Зрештою, важко було змиритися з думкою, що наш красень Франц зі своїм палким коханням мусить, як і його друг Ганаш, красти, щоб не померти з голоду… Така гордість і водночас така ницість!
— А що, коли я вам пообіцяю, — кажу я після коротких роздумів, — що через кілька днів Мольн вирушить у дорогу тільки задля вас, Франце?
— І він доможеться успіху, правда ж? Ви певні цього? — питає Франц, цокаючи зубами.
— Гадаю, так. Для цього нема нічого неможливого.
— А як я дізнаюся про це? Хто мені скаже?
— Ви повернетеся сюди рівно через рік і о цій самій порі дня застанете тут дівчину, яку кохаєте.
Сказавши це, я на гадці не маю турбувати молоде подружжя, — я сподіваюсь усе вивідати в тітки Муанель і спробувати самому розшукати ту дівчину.
Волоцюга дивиться мені у вічі з дивовижним прагненням довіри. П'ятнадцять років, йому ще й далі п'ятнадцять років, не більше, ніж було мені того вечора, коли, прибираючи в класі сент-агатської школи, ми всі троє дали один одному таку жахливу дитячу присягу!
Та ось його знову поймає розпач. І він каже:
— Що ж, нам пора йти.
Звісно, в нього щемить серце, коли він дивиться на довколишні ліси, які знову збирається покинути.
— Через три дні ми вже будемо в Німеччині, — каже Франц. — Наші фургони лишилися далеко. Тридцять годин ми йшли без упину пішки. Сподівалися прийти вчасно, щоб забрати Мольна, поки вінчання не відбулося, і розшукати разом з ним мою наречену.
Потім його знову поймає зухвалість.
— Покличте свого Делажа, — каже він, ідучи, — а то буде просто жахливо, якщо я з ним зустрінусь.
Сіра постать Франца повільно розчиняється серед дерев. Я підкликаю Жасмена, й ми продовжуємо свою прогулянку. Але майже одразу ж бачимо вдалині Огюстена, який вийшов зачинити віконниці, і помічаємо щось дивне в його руках.
Розділ дев'ятий
ЩАСЛИВІ ЛЮДИ
Згодом я докладно дізнався, що там сталося…
Пополудні Мольн і його дружина, яку я й далі називаю панною де Гале, залишилися самі у вітальні в саблоньєрському будинку. Коли всі гості роз'їхалися, старий пан де Гале розчинив на мить двері, і до будинку із завиванням увірвався вітер; далі старий вирушив до В'є-Нансея й мав повернутися аж на вечерю, щоб замкнути все на ключ і зробити розпорядження на фермі. Тепер знадвору не пробивався до молодят жоден звук. Тільки гола шипшинова гілка стукала в шибку вікна, повернутого на рівнину. Двоє закоханих, замкнувшись наодинці зі своїм щастям, мовби пливли в човні, що його підганяв зимовий вітер.
— Вогонь ось-ось загасне, — мовила панна де Гале, підходячи до ящика, щоб узяти поліно.