Отже, незбагненні докори сумління, що не давали спокою Мольнові відтоді, як він повернувся з Парижа, все ж таки далися взнаки. І мій друг утік від власного щастя…
Щочетверга й щонеділі я приходив і розпитував про здоров'я Івонни де Гале, аж поки одного вечора вона, нарешті одужавши, запросила мене зайти. Вона сиділа біля каміна у вітальні, єдине низьке велике вікно якої було повернуте на поля й ліс. Івонна не була бліда, якою я сподівався її побачити, а навпаки, наче в лихоманці: личко в неї пашіло, що свідчило про неабияке збудження. Вона мала ще дуже хворобливий вигляд, однак вдяглася так, ніби збиралася кудись іти. Говорила мало, але кожну фразу вимовляла напрочуд жваво, мовби намагалася переконати саму себе, що її щастя ще не втрачено. Я не пам'ятаю, про що ми розмовляли. Пригадую тільки, що після деякого вагання я спитав, коли, на її думку, повернеться Мольн.
— Я не знаю, коли він повернеться, — відповіла вона.
В її очах було таке благання, що я не наважувався ще про щось розпитувати.
Я частенько навідувався до Івонни. Часто розмовляв з нею біля каміна у цій вітальні з низькою стелею, де починало сутеніти раніше, ніж у інших кімнатах. Івонна жодного разу не заводила мову ні про себе, ні про своє затаєне горе. Зате вона докладно розпитувала мене про наше шкільне буття в Сент-Агаті.
Поважно, майже з материнською ніжністю й увагою слухала Івонна розповідь про прикрощі великих дітей, якими ми тоді були. Здавалося, її не дивували навіть найризикованіші, найсміливіші наші витівки. Її не обтяжували ні та ніжна турбота, яку вона постійно виявляла до пана де Гале, ні примхи й забаганки брата. Вона, мабуть, шкодувала лише за тим, що не змогла здобути до кіпця довіру брата, й у хвилини розпачу Франц не звірився їй, вирішивши, що він — пропаща людина. Тільки тепер я розумію, який тягар звалило життя на плечі молодої жінки: підтримувати свого навіженого брата — і ділити всі радощі й смутки з моїм відважним другом Великим Мольном.
Якось Івонна зворушливо, навіть, я сказав би, загадково довела мені, що вона й далі зберігає віру в дитячі вигадки Франца й прагне будь-що зберегти бодай крихти його марень, якими він жив до свого двадцятиріччя.
Було по-осінньому похмуре квітневе надвечір'я. Досі майже цілий місяць стояла тепла погода, і молода жінка робила разом із батьком далекі прогулянки, що так припадали їй до вподоби. Але того дня батько почувався стомленим, а що я був вільний, то Івонна, незважаючи на негоду, попросила мене піти з нею прогулятися. Коли ми пройшли з півмилі берегом ставка, почалася гроза з градом. Ми сховалися під навісом, що захистив нас від зливи, але не від поривів крижаного вітру, й задумливо дивилися на почорнілі поля. Івонна була в простій сукні, стурбована й бліда.
— Вертаймося назад, — сказала вона. — Ми так давно вийшли з дому. Мало що могло за цей час статися.
Та коли дощ ущух і ми нарешті вибралися зі свого сховку, молода жінка не повернула назад до Саблоньєра, а пішла, на превеликий мій подив, уперед, запросивши мене йти з нею. Ми йшли досить довго й нарешті опинилися біля незнайомого мені будинку, що самотньо стояв обіч вибоїстої дороги, яка, певне, вела до Преверанжа. Це був будиночок міського вигляду, покритий шифером; він нічим не відрізнявся від тутешніх споруд, хіба що тим, що стояв оддалік від інших будинків.
Івонна поводилася так, ніби цей будинок належав нам 1 ми після тривалої подорожі знову повертаємося до нього. Схилившись, вона відчинила ґратчасту хвіртку й поквапилась подивитися, чи все тут гаразд. Просторе, заросле бур'яном подвір'я, де, певне, в довгі зимові вечори гралися діти, зорала недавня злива. В калюжі лежав обруч. На грядках, де діти посіяли квіти й горох, дощ розмив землю, з-під якої тепер визирала біла рінь. 1, нарешті, біля порога відволожених дверей ми наштовхнулися на виводок намоклих під дощем курчат. Майже всі вони лежали мертві під холодними крильми й настовбурченим пір'ячком квочки.
Побачивши це сумне видовисько, Івонна глухо скрикнула. Вона присіла і, незважаючи на калюжі й багнюку, почала вибирати живих курчат і складати їх у підняту полу свого плаща. Потім відімкнула двері своїм ключем, і ми зайшли. До вузького коридора, де гуляли протяги, виходило четверо дверей. Івонна відчинила перші двері праворуч і запросила мене до темної кімнати, кили мої очі призвичаїлися до сутіні, я побачив велике дзеркало й ліжечко, по-сільському накрите червоною шовковою периною. Щось пошукавши в інших кімнатах, Івонна повернулась до мене, принісши немічних курчат у встеленому пір'ям кошику, й обережно поклала його під перину. Крізь хмари на мить пробився бляклий сонячний промінь, перший і останній за весь цей день, наші обличчя від цього здавалися ще бліднішими, а надвечір'я ще тьмянішим. Так стояли ми, закоцюблі й схвильовані, в цьому дивному будинку.