Час від часу вона зазирала в неспокійне гніздо й діставала звідти ще одне мертве курча, не даючи померти решті. І щоразу нам здавалося, ніби до нас долинав чи то стогін вітру в розбитій шибці на горищі, чи то плач незнайомих дітей з хтозна-якого горя.
— Коли Франц був іще малий, цей будинок належав йому, — сказала Івонна. — Йому забаглося мати власний будинок, для себе самого, далеко від усіх, — будинок, куди він міг би прийти будь-коли — гратися, розважатись, навіть жити. Батькові ця забаганка видалася такою незвичною й чудною, що він не відмовив Францові. І Франц приходив сюди то в неділю, то в четвер чи в будь-який інший день і жив у своєму будиночку, як дорослий. У нього збиралися діти з сусідніх ферм, гралися з ним, допомагали вести господарство, працювали в садку. Як вони чудово гралися! Надходив вечір, і Франц анітрохи не боявся й сам-самісінький у своєму будинку лягав спати. А ми захоплювалися ним і зовсім не турбувалися про нього… Тепер будинок уже кілька років стоїть пусткою, — Івонна зітхнула. — Пан де Гале постарів і, розбитий горем, так нічого й не зробив, щоб розшукати мого брата. Та й що він міг вробити? А я часто тут буваю. Діти в сусідніх ферм, як і раніше, приходять сюди погратися на подвір'ї. І мені подобається уявляти собі, що це — колишні Францові друзі, що й сам він іще хлопчик, що незабаром він повернеться з нареченою, яку сам собі вибрав… Діти добре мене знають. Я з ними граюся. Це вони принесли сюди курчат…
Потрібна була злива, потрібен був увесь цей переполох з курчатами, щоб Івонна нарешті звірила мені своє горе, про яке досі не прохоплювалася й словом, свою тугу за братом, таким навіженим, таким чарівним і таким улюбленим. Я слухав її розповідь мовчки, насилу стримуючи сльози…
Зачинивши двері о ґратчасту хвіртку, поклавши курчат у дощату будку позад будинку, вона сперлася на мою руку, і я провів її додому…
Збігли тижні, місяці. Де ти, минуле? Де ти, втрачене щастя? Мені випало брати під руку ту, що була феєю, принцесою, таємничою любов'ю всього нашого отроцтва, і підшукувати для неї слова втіхи, тим часом як мій друг блукав невідомо де. Що я можу розповісти про ті часи й вечірні бесіди після того, як у школі на пагорбі Сен-Бенуа-де-Шан закінчувалися уроки, а також прогулянки, під час яких нам хотілося розмовляти тільки про єдине — про те, що ми вирішили замовчувати? В моїй пам'яті збереглися лише риси гарненького змарнілого личка й утуплені в мене очі, на які повільно опускаються повіки, — так наче вони бачать лише свій внутрішній світ.
Я був її вірним товаришем — товаришем по чеканню, про яке ми ніколи не говорили, — впродовж цілої весни й цілого літа; ніколи більше в моєму житті не буде такої дружби. Ми не раз приходили надвечір до Францового дому. Івонна відчиняла двері, провітрюючи кімнати, щоб нічого в будинку не відволожилося на той час, коли сюди прийде молоде подружжя. Вона вовтузилася біля здичавілих курей, що знайшли собі прихисток на задньому подвір'ї. А в четвер і в неділю ми гралися з селянськими дітьми, від чиїх криків і сміху покинутий будинок здавався ще пустельнішим і безлюднішим.
Розділ одинадцятий
РОЗМОВА ПІД ДОЩЕМ
Настав серпень, і вакації розлучили мене із Саблоньєром та Івонною. Два місяці своєї відпустки я провів у Сент-Агаті. Знову я побачив велике висхле подвір'я, критий майданчик для ігор, порожній клас… Усе тут нагадувало мені про Великого Мольна. Все дихало спогадами про наш уже минулий хлоп'ячий вік. У ці довгі нудні дні я, як колись, до знайомства з Мольном, зачинявся в архіві мерії або в порожніх класах. Я читав, писав, згадував… Батько десь далеко рибалив. Міллі сиділа у вітальні, шила або грала на фортепіано, як у давніші часи. В класі стояла повна тиша; клапті зелених паперових вінків, обгортки з-під дорогих книжок та витерті губкою класні дошки свідчили про те, що навчальний рік скінчився й нагороди розподілено, а тепер усе було сповнене чекання осені, жовтня, початку нового навчального року й нових дитячих зусиль; я думав про те, що скінчилася й наша юність, а щастя так і не прийшло; я теж чекав свого повернення до Саблоньєра й приїзду Мольна, який, може, насправді ніколи більше туди не приїде.
Проте коли Міллі розпитувала мене про молоду дружину Огюстена, я повідомив їй щасливу новину. Я побоювався її розпитувань, її звички з невинно-лукавим виглядом викликати у вас розгубленість, мовчки показуючи пальцем на ваші найпотаємніші думки. Я сказав коротко, що Івонна де Гале стане в жовтні матір'ю.