— Вони заборонили мені розповідати, куди подалися, — додала жінка, — але якщо писати на їхню колишню адресу, то їм цього листа передадуть.
Ідучи назад через палісад і ведучи за кермо велосипед, Мольн думав: «Вона поїхала… Все скінчилося так, як я хотів… Я сам змусив її до цього. «Я зовсім пропаду», — сказала вона. І це я сам штовхнув її! Сам занапастив Францову наречену!»
І, мовби збожеволівши, він зашепотів: «Тим краще! Тим краще!» — хоча усвідомлював, що, навпаки, все було «тим гірше» і що зараз, ще не дійшовши до хвіртки, він на очах у цієї жінки спіткнеться й упаде навколішки.
Мольн навіть не подумав, що час пообідати. Зайшовши до якоїсь кав'ярні, заходився строчити довгого листа Валентіні — без будь-якої мети, аби тільки вилити волання розпачу, що рвалося з нього. В листі раз по раз повторювалася фраза: «Як ви могли!.. Як ви могли!.. Як ви могли так занапастити себе!»
Неподалік від нього сидів гурт офіцерів. Один із них голосно розповідав про якусь жінку; до Мольна долинали уривки фраз:»Я їй кажу: «Невже ви мене не знаєте? Я щовечора граю з вашим чоловіком!» Інші офіцери сміялися й спльовували через плече просто на підлогу. Знесилений, порошний, Мольн поряд з ними здавався жебраком. І йому уявилося, як вони беруть собі на коліна Валентіну.
Довго він кружляв на велосипеді довкола кафедрального собору, подумки твердячи сам собі: «Я ж бо, зрештою, приїхав сюди, щоб подивитися собор». А собор, величезний і байдужий, височів на пустельній площі, куди збігалися всі вулиці. Тут вулиці були вузькі й брудні, наче провулки довкола сільської церкви. То тут, то там стояв підозрілий будинок… У цьому кварталі, нечистому й порочному, що притулився, наче в середньовіччі, під склепінням собору, Мольн відчув, як його біль ущухає, а натомість його охоплює страх, огида селянина до міської церкви, де з темних кутків дивляться образи всіх вад, церкви, яка збудована поряд із непевними місцями й тому не може заспокоїти найвищого й найчистішого болю кохання.
Повз нього пройшли дві дівчини, зухвало подивившись на нього. Сам себе зневажаючи, але скорившись грі, чи то караючи себе за кохання, чи то прагнучи остаточно зневажити його, Мольн повільно поїхав слідом за ними, і одна з дівчат, жалюгідна, з рідким білявим волоссям, викладеним на потилиці фальшивим шиньйоном, призначила йому побачення на шосту годину в Архієпископському садку, в тому самому садку, де Франц у одному зі своїх листів призначив побачення сердешній Валентіні.
Огюстен не відмовився, знаючи, що на той час його вже давно не буде в місті. А дівчина, зайшовши до будинку на крутій вуличці, ще довго визирала в низеньке віконце й подавала йому якісь незрозумілі знаки.
Мольн поквапився вибратись на дорогу.
Але перед від'їздом він не зміг стримати прикрого бажання востаннє проїхати повз Валентінин будинок. Він пильно роздивлявся довкола, донесхочу запасаючись смутком.
Це був один із крайніх будинків передмістя; саме тут вулиця переходила в дорогу… Пустирище перед будинком утворювало мовби невеличкий майдан. Ніде ні душі — ні у вікнах, ні на подвір'ї. Лише попід муром пройшла брудна, напудрена дівчина, тягнучи за руки двох обшарпаних хлоп'ят.
Ось де минало дитинство Валентіни, осьде вона вперше навчилася дивитись на світ своїми довірливими й чистими очима! За цими вікнами вона працювала, шила. І по цій околишній вулиці проходив Франц, щоб побачити її, щоб усміхнутися їй. Тепер будинок стояв пусткою… Сумний день здавався нескінченним, і Мольн знав тільки одне: десь далеко, загубившись серед чужих людей, Валентіна згадує зараз цей гнітючий майдан, куди вона ніколи не повернеться.
На нього чекав довгий зворотний шлях, що мав стати для Мольна останнім пристановищем від розпуки, останньою вимушеною втечею від неї, перш піж поринути в цю розпуку з головою.
Він поїхав. Уздовж дороги, в долині, на березі озера, гарненькі, оточені деревами будиночки виставляли напоказ шпилясті верхівки своїх дахів, прикрашені різьбленням. Певне, там, на зелених моріжках, люб'язні дівчата розмовляють між собою про кохання. Там мешкають, мабуть, люди з прекрасною душею…
А для Мольна існувало тепер лише єдине на світі кохання — і це нещасливе кохання було так жорстоко ображене; єдину у світі дівчину, яку він мав би стерегти й захищати, він сам недавно штовхнув назустріч загибелі.