Я пішов за ним із похмурим обличчям. Дуже чітко уявив собі потрощену голову мерця. А тут, у його саду, за кілька годин після злочину дружина й найкращий товариш весело регочуть над чимось. Я стримано вклонився місіс Дуґлас. Я так хвилювався за неї на допиті, та тепер її запитальний погляд не знайшов у мені жодного відгуку.
— Боюся, що ви визнали мене безсердечною, — зітхнула леді.
— Мене це не стосується, — відповів я і стенув плечима.
— Пізніше, можливо, ви зможете мене збагнути. Якби ви тільки змогли...
— Зовсім зайве, щоб доктор Ватсон щось міг, — квапився втрутитися Беркер. — Як він сам сказав, це його не стосується.
— Саме так, тому прошу дозволити мені продовжити прогулянку.
— Хвильку, докторе Ватсон! — заметушилася місіс Дуґ-лас. — Я вам поставлю лише одне запитання, на яке ви можете відповісти краще за будь-кого. Те, що я хочу спитати, для мене має неабияке значення. Ви знаєте містера Голмса та його взаємини з поліцією краще за інших. Припустімо, що розгадку справи йому конфіденційно повідомлять. Чи він буде змушений неодмінно поділитися нею з офіційною владою?
— Власне, — різко промовив Беркер. — Чи працює він окремо, співпрацює з ними чи працює на них?
— Навіть не знаю, чи можу обговорювати таке делікатне питання...
— Благаю вас, докторе Ватсон. Запевняю, що ви дуже допоможете... надзвичайно сильно, якщо проясните це питання.
В її голосі звучала така щирість, що на мить я зовсім забув про її поведінку.
— Містер Голмс — незалежний консультант. Він повністю самостійний і діятиме, як йому підказує його совість. Звісно, він лояльний до своїх офіційних помічників, і, гадаю, це може завадити йому приховати від них важливі деталі. Однак раджу вам звернутися безпосередньо до самого містера Голмса, якщо хочете отримати точнішу інформацію.
Сказавши це, я підняв капелюха та пішов своєю дорогою. Лише одного разу я озирнувся й побачив парочку, що сиділа на тому ж місці й гаряче сперечалася.
— Мені не потрібна їхня відвертість, — гмикнув Голмс, коли я розповів йому про розмову з Беркером і місіс Дуґлас.
Голмс довгенько пробув у садибі, повернувся в заїзд близько п’ятої і з апетитом узявся за обід, який я звелів для нього приготувати.
— Без відвертості, Ватсоне, бо вона буде недоречною, якщо справа дійде до їхнього арешту за змовою в убивстві.
— Гадаєте, усе йде саме до цього?
Він був у гарному та піднесеному гуморі.
— Любий Ватсоне, коли я закінчу трапезу, то буду спроможний ознайомити вас з деталями ситуації. Не скажу, що ми вже все знаємо, але коли натрапимо на слід зниклої гімнастичної гирі...
— Гімнастичної гирі?
— Боже милий, Ватсоне, та невже ви ще не зрозуміли, що все впирається в цю зниклу гирю? Втім, так виглядає, що ні інспектор Мак, ні цей місцевий детектив не надали жодного значення її вражаючому зникненню. Одна гиря, Ватсоне! Уявіть собі гімнаста з одною гирею! Адже це загрожувало б сколіозом.
Голмс сидів, старанно поглинаючи обід, а його очі лукаво виблискували, стежачи за моїм збентеженням. Його чудовий апетит служив гарантією успіху — у моїй пам’яті збереглися спогади про багато днів і ночей, коли Голмс зовсім нічого не їв, а його стривожений розум розгадував ребуси й був поглинутий напруженою роботою. Нарешті він закурив люльку й почав неквапливо викладати новини, ніби міркуючи вголос.
— Неправда, Ватсоне, нахабна, злочинна брехня — ось що довелося взяти за основу. Уся історія, розказана Беркером, — вигадка. Позаяк розповідь Беркера підтвердила й місіс Дуґлас, це означає, що й вона брехуха. Обоє дурили, змовившись раніше. Тому постало завдання з’ясувати: чому вони брешуть? Спробуємо, Ватсоне, відновити істину. Згідно з їхніми свідченнями, вбивця менш ніж за хвилину після скоєного вбивства зняв із пальця жертви перстень, який ховався під іншою каблучкою, одягнув останню на колишнє місце (що він сам, мабуть, ніколи не зробив би) і поклав поруч із трупом ту дивну картку. Усе це в голові не вкладається. Не витримує критики й версія, ніби перстень могли зняти до того, як Дуґласа вбили. Той факт, що свічка згоріла зовсім мало, доводить, що зустріч тривала недовго. Невже Дуґлас, про безстрашний характер якого ми стільки чули, віддав свою обручку добровільно? Нісенітниця! Ні, Ватсоне, вбивця перебував із Дуґласом якийсь час наодинці із запаленим світлом. У цьому я ніскілечки не сумніваюся. Причиною смерті став, мабуть, постріл із рушниці. Отже, він мав статися трохи раніше, ніж нам розповіли. Сумнівів у цьому бути не може. Тому маємо обдуману змову двох людей, котрі чули постріл, — Беркера та місіс Дуґлас. Коли ж я переконався, що криваву пляму на підвіконні навмисно відтиснув Беркер, аби спрямувати поліцію хибним слідом, то довелося визнати наявність вагомих доказів проти нього.