— Я не можу це пояснити.
— А пояснення мусить бути. Не може існувати такої комбінації випадкових і невипадкових подій, для яких людський розум не міг би знайти пояснення. Я спробую вказати інший можливий хід думок, не претендуючи, однак, на їхню абсолютну справедливість. Припустімо, що в житті Дуґласа була якась ганебна таємниця. Таємниця спричиняє появу, скажімо, месника, когось стороннього, не з домашніх. Месник із якогось дива знімає з пальця вбитого його обручку. Помста може стосуватися часу першого шлюбу Дуґласа, і перстень зняли з міркувань, спричинених тим шлюбом. Перш ніж убивця пішов, до кабінету прибігли Беркер і місіс Дуґлас. Убивця переконав їх, що спроба заарештувати його спричинить розголос якоїсь ганебної події. Отож вони погодилися його відпустити. Злочинець із якоїсь причини вирішив, що йому безпечніше відбути пішки, ніж на велосипеді. Тому він залишив його там, де його навряд чи могли знайти, поки він не сховається. Наразі ми ще не виходимо за межі можливого. Як ви вважаєте, Ватсоне?
— Повністю згоден із вами в цьому, — відповів я стримано.
— Тоді продовжимо нашу розповідь, побудовану на гіпотезах. Після відходу вбивці Беркер і місіс Дуґлас усвідомлюють, що поставили себе в становище, в якому буде важко довести, що вони не лише не скоїли вбивства, але й не причетні до нього. Тому швидко, хоча й не надто вдало обмірковують свої дії. Пляму на підвіконні залишив закривавлений капець Беркера, щоб показати, яким чином злочинець утік. Ясно, що вони обоє мали чути постріл, тому й здійняли тривогу, але на добрих півгодини пізніше, ніж запевняли нас.
— А як ви плануєте все це довести?
— Ну, якби справді хтось був іззовні, то його можна було б вистежити та схопити. Це був би найпереконливіший із усіх доказів. Але якщо його немає... Утім, ресурси моїх здібностей ще далеко не вичерпані. Гадаю, що вечір, проведений у тій кімнаті, дуже мені допоможе.
— Вечір... там... на самоті?
— Я маю намір сьогодні ж туди податися. Я вже домовився з Емсом, котрий, як мені здається, зовсім не прихильник Беркера. Я посиджу в кімнаті й переконаюся, чи не надихне мене її атмосфера. Вірю в натхнення. Ви посміхаєтеся, Ватсоне. Гаразд, поживемо — побачимо. Між іншим, ви привезли з собою вашу велику парасольку?
— Авжеж, привіз.
— Я позичив би її у вас, якщо дозволите.
— Звісно... Але що за дивну зброю ви обираєте? А якщо там буде небезпечно?
— Жодної серйозної небезпеки, любий Ватсоне, інакше б я попросив вас мене супроводжувати. Отже, я беру парасольку. Але все ж дочекаюся повернення наших колег із Тан-бридж-Вельса, де вони, ймовірно, шукають власника велосипеда.
Уже стемніло, коли інспектор Мак-Дональд і Вайт Мейсон повернулися зі своєї експедиції. І повернулися, явно тріумфуючи.
— Джентльмени, зізнаюся, що я сумнівався, чи справді тут був хтось із сторонніх, — заявив Мак-Дональд. — Але це підтверджується. Ми дізналися, хто власник велосипеда. Більше того, маємо його опис.
— Вітаю вас обох від щирого серця, — сказав Голмс.
— Я виходив у своїх пошуках із того факту, що містер Дуґ-лас видався всім стривоженим після того, як побував у Тан-бридж-Вельсі. Отже, особу з велосипедом можна було шукати саме в Танбриджі. Ми взяли велосипед із собою й показували його в готелях. Управитель «Іґл комершл» визнав, що він належить людині на ім’я Гарґрейв, котрий винаймав у них номер два дні тому. Весь його багаж складався з цього велосипеда та валізи. Він записався як приїжджий із Лондона, але адреси не залишив. Валізка була лондонського виробництва, але сам гість, без сумніву, був американцем.
— Дуже добре, — звеселів Голмс. — Ви там добряче попрацювали, поки я сидів тут із моїм приятелем і розвивав теорії. Урок практики, містере Мак.
— Авжеж, справді так, містере Голмс, — самовдоволено відказав інспектор.
— Але ці факти можуть підійти й до наших теорій, — зауважив я.
— Може, і так, а може, й ні. Продовжуйте, містере Мак. Ви не виявили нічого, завдяки чому можна було б упізнати цю особу?
— Чоловік усіляко намагався триматися непомітним. При ньому не було ні документів, ні листів, навіть на одязі були відсутні мітки фірми. Лише на столі в його номері лежала дорожня мапа графства. А вчора вранці після сніданку він виїхав із готелю на велосипеді.
— Одне мене бентежить, містере Голмс, — втрутився Вайт Мейсон. — Якщо чоловік волів не викликати підозр, то він повернувся б і залишився в готелі як звичайний турист. Він мав би збагнути, що управитель, якщо потрібно, повідомить про нього поліції, а якщо він зникне, це пов’яже його з убивством.