Заклик до терпіння був виправданим, бо чекання виявилося тривалим. Фасад старого будинку повільно темнішав. Холодний вогкий туман, що здіймався з боку рову, пронизував нас до кісток. У фатальній кімнаті старого будинку світилося. Усі інші приміщення були занурені у пітьму.
— Чи довго ще чекати? — спитав нарешті інспектор. — І чого саме ми чекаємо?
— Я й сам не знаю, скільки часу нам доведеться чатувати, — суворо озвався Голмс. — Звісно, було б зручніше, якби злочинці завжди діяли згідно з нашими бажаннями. Що ж стосується... Але погляньте! Ось той, на кого ми чекали!
Кущі, які приховували нас, росли навпроти освітленого вікна не більш ніж футів сто від нього. Петлі рипнули, величезна рама відчинилася. Ми розгледіли нечіткий контур голови та плечей чоловіка, котрий, либонь, пильно вдивлявся у темряву. Нарешті він нахилився, і серед глибокої тиші ми почули легкий плюскіт. Здавалося, чоловік у вікні щось закинув у воду, яка наповнює рів, і раптом витягнув якийсь предмет із глибини, як рибалка рибу. Цей предмет зник у проймі вікна.
— Час! — вигукнув Голмс. — Діймо, друзі!
Ми миттю схопилися й кинулися за ним, хоч і з зусиллями через змерзлі ноги. А Голмс, охоплений одним із тих раптових припливів енергії, які перетворювали його на найдіяльнішу особу в світі, шпарко перебіг міст і різко задзеленчав біля входу в старий будинок. Заскрипіли засуви, на порозі відчинених дверей з’явився здивований Емс. Не звертаючи на нього уваги, Голмс кинувся до тієї кімнати, у вікні якої з’являвся силует чоловіка. Ми побігли слідом за ним.
Перед нами стояв сторопілий Сесіл Беркер.
— Що це все це означає, чорт забирай? — гнівно спитав він. — Чого ви хочете?
Голмс хутко озирнувся й одразу ж кинувся до скрученого мотузкою та кинутого під стіл мокрого згортка.
— Ми прийшли за цим, містере Беркер. Нам потрібен пакунок, утоплений за допомогою гімнастичної гирі й витягнутий вами з рову.
Беркер здивовано витріщився на Шерлока.
— Звідки ви про нього знаєте?
— Нічого дивного, я сам його там утопив.
— Ви?!
— Точніше було б сказати «знову втопив», — виправився Голмс. — Гадаю, ви пам’ятаєте, Мак-Дональде, до чого мене здивувала відсутність однієї гирі. Я звертав на це вашу увагу, але вам було ніколи займатися такими «дурницями», як ви вважали. В іншому випадку ви, звісно, зробили би певні цінні висновки. Коли поблизу є вода й бракує однієї з парних важких гир, то не так важко здогадатися, яким чином нею скористалися. У будь-якому разі варто було перевірити цю гіпотезу. Отже, завдяки Емсу, котрий впустив мене в кімнату, і руків’я парасольки доктора Ватсона минулої ночі я виловив цей згорток й оглянув його. Залишалося дізнатися, хто кинув його у воду. Цього ми досягнули, повідомивши, що рів буде висушений. Ми, четверо свідків, бачили, хто скористався темрявою, а тому, містере Беркер, мені здається, настала ваша черга розповідати.
Голмс поклав мокрий згорток на стіл, розв’язав мотузку, що обплутала його, витягнув ізсередини гімнастичну гирю, а слідом — пару черевиків. Указавши на них, він пробурмотів: «Як бачите, американські» й опустив їх на підлогу. Потім виклав на стіл ніж у піхвах, набір білизни, пару шкарпеток, сірий твідовий костюм і короткий брунатний плащ.
— Зверніть особливу увагу на плащ, — застеріг Голмс. — Як бачите, у ньому є внутрішня кишеня, що йде під підкладку: там цілком може поміститися спиляна рушниця. На комірі бирка кравця: «Ніл, пошиття верхнього одягу. Вермісса, США». Я недаремно провів годину в місцевій бібліотеці й доповнив свою освіту, дізнавшись, що Вермісса — квітуче містечко у Сполучених Штатах, у долині, відомій вугільними та залізорудними копальнями. Пригадую, містере Беркер, ви казали, що перша дружина Дуґласа — уродженка однієї з вугільних областей?
Неважко припустити також, що букви «Д. В.» на картці, кинутій біля трупа, означали «Долина Вермісси» і що ця долина, яка посилає вбивць, можливо, і є Долиною страху, про яку вже не раз згадували. Все тепер нам зрозуміло, і черга містера Беркера пояснити все самому.
Гнів, здивування, страх, нерішучість по черзі з’являлися на обличчі Беркера. Нарешті він спробував сховатися за їдкою іронією.
— Ви вже знаєте стільки, містере Голмс, — з посмішкою кинув він, — що, може, вам краще самому це зробити.
— Без сумніву, я міг би ще дещо додати, містере Беркер, але нам цікавіше послухати вас.