— Он як, друзяко, ви, вочевидь, готові до всього?
Юнак усміхнувся, дещо знітившись.
— Атож, там, звідки я їду, іноді без зброї ніяк.
— А звідки ви їдете?
— З Чикаґо.
— Уперше тут?
— Так.
— Зброя, мабуть, і тут зайвою не буде.
— Чому ви в цьому так упевнені? — жваво перепитав парубок, явно зацікавившись.
— Хіба ви не чули, що в нас тут сталося?
— Аж ніяк.
— А я був упевнений, що про нас усюди говорять. Не засмучуйтеся, скоро почуєте. Але що змусило вас сюди приїхати?
— Я чув, що тут можна легко знайти роботу.
— Ви член Робітничої спілки?
— Аякже.
— Тоді, мабуть, роботу отримаєте. У вас тут є друзі?
— Ні, але я їх знайду.
— Яким чином?
— Я належу до ордену масонів. Майже в кожному місті є ложа, а де є ложа, там і друзі.
Слова співрозмовника одразу ж справили сильне враження на робітника. Він підозріло озирнувся на тих пасажирів, котрі сиділи поряд. Після цього піднявся, сів поруч і простягнув свою руку. Вони обмінялися рукостисканням.
— Вірю, але ніколи не зайве пересвідчитися.
Правою рукою він торкнувся своєї правої брови. Незнайомець одразу підніс ліву руку до лівої брови.
— Темні ночі неприємні, — промовив гасло гірник.
— Ага, для мандрівних іноземців, — відповів йому юнак.
— Цього досить. Я брат Сканлен, триста сорок перша ложа, долина Вермісси. Радий вітати вас у наших краях.
— Дякую. Я брат Джек Мак-Мурдо, двадцять дев’ята ложа, Чикаґо. І також радий зустрічі з братом.
— В окрузі наших багато. Ніде в країні орден так не процвітає, як у долині Вермісси. Але такі юнаки, як ви, нам дуже потрібні. Одного не розумію: чому здоровань із Робітничої спілки не знайшов собі місця в Чикаґо?
— У мене було багато нагод добре заробити, — відповів Мак-Мурдо.
— То чому ж поїхали з Чикаґо?
Мак-Мурдо вказав у бік правоохоронців і невимушено посміхнувся.
— Ці двоє джентльменів, імовірно, із задоволенням перебрали б естафету щодо мене від своїх чиказьких колег.
Сканлен співчутливо кивнув, скоса зиркнувши на полісменів.
— Мали великі неприємності?
— Ще б пак.
— В’язниця?
— Ще не час говорити про такі речі, — відповів Мак-Мур-до, ніби шкодуючи, що вже сказав більше, ніж хотів. — Були вагомі причини поїхати з Чикаґо, вдовольніться цим. Крім того, хто ви такий, щоб ставити запитання?
Сірі очі Мак-Мурдо роздратовано блиснули за скельцями окулярів.
— Не гнівайтеся, я не хотів вас образити. І впевнений, що наші хлопці поставляться до вас добре, що б ви там не наробили. Куди зараз прямуєте?
— У Верміссу.
— Це третя зупинка звідси. Де маєте намір оселитися?
Мак-Мурдо витягнув аркуш паперу й прочитав адресу:
— Джейкоб Шефтер, вулиця Шерідана... Мені рекомендував його знайомий у Чикаґо.
— Я живу в Латці Гобсона, тому цієї адреси не знаю. До речі, ми якраз під’їжджаємо до Латки Гобсона, і на прощання хочу дати вам одну пораду. Якщо зіткнетеся з труднощами у Верміссі, прямуйте в Будинок профспілки та спитайте Мак-Ґінті. Він магістр вермісської ложі, й у Верміссі все робиться, як того хоче Чорний Джек Мак-Ґінті. Може, ще зустрінемося в ложі. Бувайте.
Сканлен подався до виходу, і Мак-Мурдо знову залишився наодинці зі своїми думками. Уже стемніло, і червоні відблиски горнів миготіли в темряві.
— Мені здається, що пекло має виглядати саме так, — промовив чийсь голос.
Мак-Мурдо озирнувся й побачив, що один із полісменів підвівся та вдивляється у вікно.
— Можливо, — кивнув другий констебль. — І навряд чи чорти в пеклі живуть гірше за місцевих... Гадаю, ви нещодавно тут, хлопче?
— А вам що до цього? — похмуро відрубав Мак-Мурдо.
— Та нічого. Просто я порадив би вам обережніше вибирати собі тут друзів. І аж ніяк не квапився б приятелювати зі Сканленом чи з кимось із його зграї, нічого не знаючи про них.
— Яке вам діло, хто мої друзі? — прогримів Джек так гучно, що всі пасажири обернулися до нього. — Хіба я питав у вас поради?