Розлютившись, він широко посміхнувся, наче собака ощирилася. Миролюбних правоохоронців приголомшила така ворожість.
— Не ображайтеся на нас, — доброзичливо сказав один із них. — Ми хочемо вам добра, адже ви новачок у долині Вер-місси.
— Авжеж, цю долину я не знаю, але добре знаю таких, як ви, і вам подібних, — з холодним сказом випалив Мак-Мурдо.
Полісмен усміхнувся.
— Може статися, що й особисто з нами вам доведеться познайомитися ближче. Ви видаєтеся справжнім шибайголовою.
— Я вас не боюся. Моє ім’я Джек Мак-Мурдо. А якщо буду вам потрібен, шукайте мене у Верміссі, на вулиці Шерідана у Шефтера. Бачите, я не маю наміру від вас ховатися.
Така безстрашна заява викликала явне захоплення у пасажирів. Полісмени стенули плечима та почали розмовляти один із одним. За кілька хвилин потяг підійшов до кепсько освітленого вокзалу, і пасажири поспішили покинути вагони. Вермісса була головною станцією на всій лінії.
Мак-Мурдо підняв свою торбу й вже було рушив у темряву, коли один із шахтарів підійшов до нього.
— Браво, товаришу, ви вмієте балакати з цими індивідами, — повагом сказав він. — Було приємно вас слухати. Передайте вашу сумку й ходімо разом. Мені якраз іти повз будинок Шефтера.
Вони разом спустилися з платформи.
— На добраніч, друже, — пролунали побажання з натовпу гірників.
Відчайдушний Мак-Мурдо завоював симпатії, навіть ще не ступивши на землю Вермісси. Околиці міста справляли непрезентабельне враження, та сама Вермісса виявилася ще гнітючішою. Долина мала хоча б якусь похмуру велич: поряд із горами, цими могутніми творіннями природи, опинилися результати копіткої діяльності людини — глибокі штольні на тлі величезних горнів і клубів диму. Місто ж утілювало в собі огидні злидні. Сніг на вулиці, який невпинно місили черевиками та колесами підвод, перетворився на брудну напіврідку кашу. Газові ліхтарі заледве освітлювали непоказні ряди дерев’яних споруд із напівзруйнованими верандами. Лише в центрі міста цю картину дещо прикрашали яскраво освітлені вітрини крамниць і шинків, вікна гральних домів і кубел.
— Цей будинок вам доведеться часто навідувати, — кинув провідник Джеку, вказуючи на один із барів, що на вигляд нагадував заїзд. — Тут порядкує Джек Мак-Ґінті.
— Що він за чоловік? — поцікавився Мак-Мурдо.
— Невже ви про нього не чули?
— Я ж ніколи не бував у вашому місті.
— Ну, я думав, що його ім’я всі знають. Воно часто з’являється в газетах.
— У зв’язку з чим?
— У зв’язку з різними гучними справами, — невизначено відповів шахтар, притишивши голос.
— Якими саме?
— Ну й дивак ви, містере! Адже лише про певного штибу справи й можна почути в нас — про справи прибирачів.
— Пригадую, я щось читав про них. Це зграя вбивць, чи не так?
— Тихіше, якщо жити хочете, — злякано прошепотів шахтар, озирнувшись навколо. Потім він зупинився й здивовано зиркнув на свого супутника. — Якщо розмовлятимете про таке на вулиці, то вам недовго залишиться жити. Дехто подався на той світ і через менше...
— Я тільки повторюю те, що читав про них у часописах.
— Але я можу запевнити, що ви читали неправду. Вбивають тут частенько. Тільки ніколи не вимовляйте імені Мак-Ґінті у зв’язку зі злочинами — розплата буде швидкою та жорстокою... А ось і будинок, який вам потрібен. Його господар, старий Джейкоб Шефтер, дуже добропорядна та шанована людина.
— Дякую, — сказав Мак-Мурдо на прощання.
Він підійшов до будинку й загупав у двері. Коли вони відчинилися, на порозі виявилася молода й дуже вродлива дівчина, схожа на шведку: білява, з величезними темними очима, які різко контрастували з кольором її кіс. Юнка поглянула на незнайомця з подивом і цікавістю. Мак-Мурдо подумав, що ніколи не бачив гарнішої дівчини. Вона здавалася особливо вражаючою в оточенні сумної та потворної реальності, немов чарівна квітка, що виросла на чорних горах шлаку. Парубок мовчки застиг і тільки витріщався на неї. Мовчання порушила дівчина.
— Я вирішила, що це прийшов батько, — сказала вона з приємним легким акцентом. — Хочете його бачити? Він у місті й має повернутися з хвилини на хвилину.
Мак-Мурдо продовжував зачаровано витріщатися на неї, не приховуючи свого захоплення. Під поглядом юнака дівчина опустила очі.
— Нічого, міс, — нарешті вичавив із себе Джек. — Я нікуди не поспішаю. Мені рекомендували ваш дім, і тепер я впевнений, що він мені сподобається.
— Ви блискавично робите висновки, — з усмішкою зронила дівчина.
— Ну, тільки сліпий відповів би інакше.