— Я й сам подумав про це ж, — погодився Мак-Мурдо, — і піду негайно. Скажіть вашому батькові, що сьогодні мені ще доведеться переночувати у вашому будинку, але завтра я знайду собі нове житло.
Бар Мак-Ґінті, як завжди, був переповнений. Власник користувався популярністю насамперед тому, що неодмінно вдягав маску веселуна. Крім того, багатьох приводив сюди й страх — ніхто не ризикнув би знехтувати його прихильністю. Причому не лише в місті, а й у всій долині.
Крім таємничої влади, якою володів Мак-Ґінті як керівник ложі, він мав владу й офіційну як муніципальний радник й інспектор доріг. Усі знали, завдяки чому він отримав ці посади. Громадські роботи в місті були запущені, а от податки стягували величезні. Завдяки непоодиноким похибкам у звітах, на які всі остерігалися звертати увагу, діаманти в шпильках власника бару рік за роком ставали все більшими, а золоті ланцюжки на жилетці — усе важчими.
Мак-Мурдо увійшов до зали й опинився в густому натовпі, що насичував повітря тютюновим димом й алкогольними випарами. Приміщення освітлювало багато ламп, що відбивалися в розставлених уздовж стін величезних дзеркалах у важких позолочених рамах. За шинквасом посилено працювали офіціанти в жилетках і без краваток. У глибині, спершись на шинквас, стояв високий і гладкий чоловік, у роті якого постійно стирчала сигара. Голову велетня прикрашало густе волосся, що спускалося до коміра, а обличчя заросло бородою аж до вилиць. Воно було смагляве, як у жителя півдня. Однак найпомітнішою його ознакою були дивні незмигні чорні очі; відсутність у них природного блиску надавала всьому обличчю затаєно-зловісного виразу. Однак усе інше в цьому чоловікові цілком відповідало масці задушевного веселуна. У першу мить кожен сказав би, що Мак-Ґінті порядний, чесний підприємець із відкритим серцем. І тільки коли його темні мляві очі починали свердлити чоловіка, той внутрішньо сіпався, відчувши, що за ними ховається ціла безодня зла, поєднаного з силою та хитрістю.
Джек здаля розглядав власника бару, а потім із властивою йому відвагою взявся ліктями пробивати собі шлях до нього. Просочившись крізь юрбу підлабузників, котрі тіснилися біля шинквасу, він зупинився перед ним, не відвівши очей від пронизливого погляду.
— Якого дідька, я не зустрічав вас раніше, — неприязно виголосив керівник ложі Вермісси.
— Я не так давно тут, містере Мак-Ґінті.
— І недостатньо давно, щоб не знати, як слід мене назвати.
— Це радник Мак-Ґінті, — сказав хтось із присутніх.
— Даруйте, раднику. Я не знайомий із місцевими звичаями, але мені порадили вас побачити.
— Ну що ж, дивіться. І що думаєте про мене?
— Важко так одразу відповісти. Скажу лише, що коли ваше серце таке саме велике та прекрасне, як обличчя, то нічого іншого й бажати годі.
— У вас добре підвішений язик! Отже, ви схвалюєте мою зовнішність?
— Звісно, сер, — підтвердив Мак-Мурдо.
— І вам порадили зайти до мене?
— Атож.
— Хто ж це зробив?
— Брат Сканлен... А тепер я хочу випити за ваше здоров’я, раднику, і за наше подальше знайомство.
Джек підніс до губ подану йому склянку й осушив її, підкреслено відставивши мізинця. Мак-Ґінті, котрий наглядав за відвідувачем, звів густі чорні брови.
— То он воно що? — видихнув він. — Либонь, мені доведеться познайомитися з вами ближче, містере...
— Мак-Мурдо.
— Ми тут не довіряємо словам, містере Мак-Мурдо. Будьте ласкаві йти за мною.
Вони зайшли в маленьку кімнатку. Мак-Ґінті замкнув за собою двері та сів на одну з діжок, які заповнювали кімнату, мовчки поглядаючи на Джека.
Мак-Мурдо оглянув усе не бентежачись. Одну руку він опустив у кишеню піджака, іншою підкручував свій каштановий вус. Несподівано Мак-Ґінті витягнув з-за пояса револьвер.
— Ось що я маю вам сказати. Якщо побачу, що ви починаєте з нами якусь гру, то вам недовго доведеться її провадити.
— Дивний прийом ви мені приготували, — відповів Мак-Мурдо виклично. — Особливо для магістра ложі новоприбулому братові.
— Цей факт іще потрібно довести, — відповів Мак-Ґін-ті. — А якщо не доведете, то вам не допоможе навіть нечистий. Де вас посвятили?
— У двадцять дев’ятій ложі в Чикаґо.
— Коли?
— Двадцять четвертого червня тисяча вісімсот сімдесят другого року.
— Хто був магістром?
— Джеймс Скотт.
— Хто керує вашим краєм?
— Бартолом’ю Вілсон.
— Гм, відповідаєте достатньо впевнено. Що тут робите?
— Працюю, як ви, але поки що менше за вас.