— Давно вже час зайнятися справою, — зауважив Тед Болдвін. — А то тут люди зовсім знахабніли. Дійшло до того, що минулого тижня десятник Блейкер навіть вигнав трьох наших хлопців зі свого будинку. Його треба провчити, і він сповна отримає заслужене.
— Що він отримає?— пошепки запитав Мак-Мурдо свого сусіда.
— Порцію свинцю, — реготнув той. — Що скажете про наші порядки, брате?
— Вони мені до душі, — відповів Мак-Мурдо. — Тут у вас найкраще місце для відчайдуха.
Кілька Прибирачів, котрі сиділи поруч, почули ці слова й зааплодували.
— Що відбувається? — спитав магістр із протилежного кінця столу.
— Новий брат, сер, каже, що наші порядки йому до смаку.
Мак-Мурдо піднявся з місця.
— Вельмишановний магістре, я хотів би сказати, що коли вам знадобиться помічник, вважатиму за честь допомогти ложі.
Йому знову зааплодували. Дехто зі старших визнав, що нова зірка підіймається на горизонті занадто швидко.
— Я хотів би зауважити, — сказав секретар Гарвей, сивий чоловік із обличчям шуліки, котрий сидів поруч із головою, — що братові Мак-Мурдо варто було б зачекати, поки магістр сам вважатиме за потрібне послати його на справу.
— Не турбуйтеся, ваша черга настане, брате, і дуже скоро, — заспокоїв голова. — У будь-якому разі ми взяли до уваги вашу ревність. Якщо хочете, можете взяти участь у маленькій справі вже сьогодні вночі.
— З радістю.
— Тоді можете сьогодні попрацювати.
Мак-Ґінті знову зазирнув до списку.
— Тепер переходимо до наступного пункту. Вислухаймо звіт скарбника. Що в нашій касі? Необхідно надати допомогу вдові Джима Карнавея. Він загинув на службі в ложі, і ми зобов’язані подбати про його родину.
— Джима застрелили минулого місяця, коли брати збиралися прибрати Честера Вілкса, — повідомив Мак-Мурдо його сусід.
— Із касою все гаразд, — відзвітував скарбник, тримаючи перед собою бухгалтерську книгу. — Останнім часом всі фірми були щедрі. «Макс Ліндер і Ко» заплатили п’ятсот, брати Волкери прислали сотню, але я особисто повернув її і зажадав збільшити вп’ятеро. Якщо я не отримаю грошей до середи, їхній млин неодмінно поламається. Нам довелося спалити їхню греблю торік, аби змусити схаменутися. Також «Західна вугільна компанія» надіслала свій щорічний внесок. У касі достатньо грошей, і ми зможемо виконати всі наші зобов’язання.
— А як справи з Арчі Свіндоном? — поцікавився хтось.
— Він усе продав і виїхав. Старий біс залишив нам записку, в якій повідомив, що радше підмітатиме вулиці в Нью-Йорку, ніж залишиться великим власником копалень під владою шантажистів. Він розумно вчинив, що втік раніше, ніж записка потрапила в наші руки. Гадаю, що в долині він більше не з’явиться.
Старигань із поголеним обличчям і великим чистим чолом підвівся з протилежного від місця голови кінця столу.
— Скарбнику, — почав він, — дозвольте спитати, хто купив власність чоловіка, котрого ми вигнали з цієї місцини?
— Брате Морріс, її, певна річ, купила «Джилмертонська залізнична компанія».
— А хто купив копальні «Тодмена та Лі», які продавали торік?
— Та сама компанія, брате Морріс.
— Хто купив прокатний завод Манса та Шумана, а також компанію «Ван Деґер та Етвуд»?
— Їх усіх купила «Джилмертонська компанія».
— Не думаю, брате Морріс, — зауважив Мак-Ґінті, — щоб нам було важливо знати, хто купив ці ділянки та заводи, якщо нові власники не можуть вивезти їх із округи.
— Високоповажний магістре, боюся, що це має для нас неабияке значення. Ось уже десять років ми витісняємо звідси дрібних підприємців. А замість них з’являються великі компанії. Директори їхні живуть у Нью-Йорку або у Філадельфії й анітрохи не бояться наших погроз. Ми можемо, звісно, тягнути гроші з їхніх місцевих представників і навіть виганяти непокірних. Але на місця останніх обов’язково приїдуть нові. При цьому це викличе невдоволення власників великих компаній. Боюся, вони не забажають ділитися з нами своїми прибутками та вирішать об’єднатися проти нас. Тут уже вони не пошкодують грошей, аби відправити на шибеницю тих, кого захочуть.
Морріс сів. Збори принишкли. Підвівся Мак-Ґінті.
— Ви вічно каркаєте, брате Морріс. Поки учасники ложі згуртовані, їм не страшний ніхто у Штатах. Хіба ми не доводили цього в судах? А щодо великих компаній, мені здається, вони мають бути нам удячні. Вважаю, що вони вирішать, що краще платити нам, ніж із нами боротися. Однак, брати, — Мак-Ґінті скинув із себе оксамитову шапку й клапоть тканини, — ложа закінчила розгляд чергових справ. Правда, у нас залишається ще одна маленька справа: настав час для закуски та співів.