Дивна людська природа! Залу наповнювали люди, звиклі до вбивства, котрі не відчували співчуття ні до ридаючої вдови, ні до безпорадних діточок. Але мелодії знайомих пісень змусили декого навіть пустити сльозу. У Мак-Мурдо був чудовий тенор, він також узяв участь в імпровізованому концерті, виконавши «Я сиджу на тині, Мері» і «На мілинах алландських вод». Першого ж вечора новий брат став одним із найпопу-лярніших Прибирачів. Пляшки з віскі кілька разів обійшли по колу, обличчя присутніх розпашілися. У цей час керівник ложі знову звернувся до них:
— Хлопці, у місті живе чоловік, котрого настав час приборкати. Маю на увазі Джеймса Стейнджера, редактора «Вісника». Ви читали, що він знову написав про нас? — Мак-Ґінті висмикнув із кишені газету. — Стаття називається «Закон і порядок». Слухайте: «У долині панує кривавий терор. Після перших убивств минуло дванадцять років, і з того часу злочини не припиняються. Те, до чого ми тепер дійшли, викликає жах у всьому цивілізованому світі. Хіба заради цього наша батьківщина приймає до себе іммігрантів? Терор і беззаконня звили собі гніздо в тіні священного зоряного прапора свободи. Імена злочинців відомі, їхня організація діє відкрито. Чи довго ми будемо ще терпіти? Невже нам вічно жити...» Ну, я прочитав достатньо цієї гидоти, — завершив Мак-Ґінті, відкинувши газету. — А тепер питаю, як маємо вчинити з цим мерзотником?
— Смерть йому! — вигукнуло кілька голосів.
— Я проти, — піднявся з крісла Морріс. — Повторюю, брати, наша рука занадто міцно тисне на долину, і настане час, коли люди проти нас об’єднаються. Джеймс Стейнджер — старий. Його поважають у місті й в усій околиці. Якщо його вбити, вся долина збунтується, і нас самих можуть знищити.
— А скажіть, будь ласка, яким чином вони зможуть це зробити? — заперечив Мак-Ґінті. — Руками поліції? Та одна половина правоохоронців отримує у нас платню, а інша — нас боїться. Або, може, за допомогою судів і суддів? Га?
— Існує ще закон Лінча... — додав було Морріс.
У залі загаласували.
— Варто мені захотіти, — сказав Мак-Ґінті, — і я зберу двісті людей, котрі очистять усе місто.
Раптом, посиливши голос і грізно насупивши чорні густі брови, він промовив:
— Дивіться, брате Морріс, я стежу за вами вже не перший день. Вам бракує відваги, і ви намагаєтеся позбавити мужності інших. Кепсько доведеться вам, якщо ваше власне ім’я з’явиться в моїх списках.
Морріс зблід і опустився у крісло. Тремтячою рукою він підняв склянку, але перш ніж озватися, зробив кілька ковтків.
— Даруйте, вельмишановний магістре і всі брати, якщо я бовкнув щось не те. Ви всі знаєте, що я боюся лише, щоб із ложею не сталося чого лихого. Саме цей страх і змусив мене промовити необережні слова. Але ж я більше довіряю вашим думкам, високоповажний магістре, ніж своїм власним! І я обіцяю... обіцяю більше ніколи...
Він знітився. Почувши ці смиренні слова, Мак-Ґінті, мабуть, вдовольнився, у будь-якому разі перестав супитися.
— Дуже добре, брате Морріс. Мені й самому було би сумно, якби нам довелося вас провчити. Поки ж я займаю своє місце, маємо зберігати єдність як у словах, так і в справах. А тепер, хлопці, — продовжив він, — ось що я вам скажу: якщо ми покараємо Стейнджера як годиться, то, можливо, і справді накличемо на себе неприємності. Газетярі тримаються один за одного, і всі часописи в штаті здійняли б галас, закликаючи до поліції та війська. Але провчити його таки треба. Візьмете це на себе, брате Болдвін?
— З радістю, — відповів той.
— Скількох братів візьмете з собою?
— Шістьох. Двоє залишаться чатувати біля дверей. Чи підете ви, Гоєре, ви, Менселе, ви, Сканлене, обоє брати Вілбі...
— Я пообіцяв новому братові, що він також піде, — докинув голова.
Тед поглянув на Мак-Мурдо, і його погляд свідчив, що він нічого не забув і не вибачив.
— Нехай іде, якщо схоче, — похмуро відповів Болдвін. — І чим швидше ми займемося справою, тим краще.
Ложа почала розходитися — гамірно, із захмелілим гомоном. У барі залишалося ще достатньо відвідувачів, і декотрі брати до них приєдналися. Маленький загін, який отримав завдання, відділився й рушив найглухішими вулицями, щоб не привертати до себе уваги. Тріщав сильний мороз, в ясному небі висів молодик. Прибирачі зібралися біля яскраво освітленої будівлі із золотою вивіскою над головним входом «Вісник Вермісси». З будівлі чувся тріскіт друкарської машинки.
— Гей, ви, — гукнув Болдвін Мак-Мурдо, — стійте внизу біля дверей і наглядайте, щоб шлях для відступу був вільний. З вами може залишитися Артур Вілбі. Решта — за мною. Не бійтеся нікого: дюжина свідків підтвердить, що цієї миті ми перебували в Будинку спілки.