— Етті, я не можу виконати вашого прохання.
— Ви писали іншій жінці! Інакше не стали б ховати від мене листа. Можливо, ви писали своїй дружині? Я навіть не знаю достеменно, чи ви неодружені. Адже вас тут ніхто не знає!
— Я неодружений, Етті. Присягаюся, ви для мене єдина жінка на світі!
— Тоді чому не хочете показати мені листа?
Він поглянув на неї з ніжністю.
— Люба, я присягнув не показувати його, і як не порушив би слова, даного вам, дотримаю обіцянки й іншим. Справа стосується ложі, і це — таємниця навіть від вас. Якщо я злякався дотику вашої руки, невже ви не розумієте, чому? Адже це могла бути й рука ворога.
Парубок пригорнув дівчину до себе, і поцілунки остаточно розігнали її сумніви та страхи.
— Скажіть, а тепер ви знову спокійні? Авжеж?
— Про який спокій ви кажете, Джеку, коли я будь-якого дня можу почути, що вас судять за вбивство? Мак-Мурдо — Прибирач! Ці слова щоразу болем пронизують моє серце.
— Ми намагаємося своїми засобами відстояти належні нам права.
Етті притулилася до нього.
— Покиньте їх, Джеку! Заради мене! Я прийшла просити вас про це. О, Джеку, ви бачите, я благаю на колінах!
Він підняв дівчину, притиснув до грудей і спробував заспокоїти.
— Ну ж бо, Етті, ви й самі не знаєте, чого просите. Чи можу я покинути розпочату справу? Це було б ламанням присяги, зрадою! Якби ви знали обставини, в яких я опинився, то не просили б про це. А потім — хіба ложа так просто відпустить людину, посвячену в її таємниці?
— Я вже все обміркувала, Джеку. У батька є певні заощадження, і йому також набридло це кляте місто. Ми разом утечемо до Філадельфії або Нью-Йорка й сховаємося там.
Джек гірко всміхнувся:
— У ложі довгі руки! Вони легко сягнуть звідси і до Філадельфії, і до Нью-Йорка.
— Ну, тоді поїдемо в Англію або Німеччину, на батьківщину мого батечка. Поїдемо, куди хочете, тільки б опинитися подалі від цієї Долини страху!
Мак-Мурдо згадав про Морріса.
— Ось уже вдруге при мені її так називають. Справді багато хто з вас пригнічений страхом.
— О, Джеку, всі миті нашого життя затьмарені. Може, ви гадаєте, що Болдвін усе пробачив? Він тільки боїться вас, інакше... що було б уже з нами! Якби ви бачили, як він дивиться на мене...
— Зрозумійте, мила, я не можу зараз поїхати. Зате якщо ви мені довіритеся, я сам знайду хороший, чесний вихід із становища.
— З такого становища не може бути чесного виходу.
— З вашої точки зору — так. Але дайте мені шість місяців, і я, не соромлячись нічиїх поглядів, зможу вибратися з долини.
Юнка недовірливо поглянула на нього.
— Шість місяців? Обіцяєте?
— Ну, може, сім або вісім... У будь-якому разі раніше, ніж через рік, ми звідси виберемося.
Більше Етті нічого не досягла. Але й це було вже щось. Віддалений світ трохи розсіяв морок безнадійного майбутнього. Коли Етті повернулася додому, на душі їй було легше, ніж будь-коли за весь час, що вона знала Джека.
Позаяк Мак-Мурдо став повноправним членом ложі та почав отримувати докладнішу інформацію, він незабаром з’ясував, що діяльність Прибирачів аж ніяк не обмежувалася однією долиною, а була набагато ширшою та складнішою. Навіть Мак-Ґінті, мабуть, не був обізнаний про все вповні. Брат вищого ступеня, котрого називали крайовим делегатом, жив у Латці Гобсона, відав багатьма окремими ложами та самовладно розпоряджався ними. Мак-Мурдо лише раз бачив його — маленького сивого чоловічка, схожого на пацюка, який не ходив, а ковзав, нишком кидаючи погляди праворуч і ліворуч. Його звали Іванс Потт. Сам магістр сто сорок першої ложі явно відчував до цього чоловіка щось на кшталт шанобливого трепету.
Якось Сканлен, котрий жив в одній оселі з Мак-Мурдо, отримав від Мак-Ґінті листа, до якого була додана записка Іванса Потта. Той повідомляв керівнику ложі Вермісси, що надсилає до нього двох бравих хлопців, Ловлера й Ендрюса, яким доведеться попрацювати в околицях міста. Чи не буде магістр таким люб’язним гарненько сховати їх до того часу, коли настане їм час діяти? І Мак-Ґінті попросив Сканлена та Мак-Мурдо прихистити в себе гостей.
Того ж вечора з’явилися Ловлер та Ендрюс, кожен зі своїм дорожнім наплічником. Ловлер, чоловік у літах і замкнутий, у чорному костюмі та м’якому капелюсі, із сивою розпатланою бородою, був схожий на священика. Ендрюс, майже хлопчик, з відкритим обличчям і розбещеними манерами, навпаки, здавався школярем, який безтурботно насолоджується вакаціями. Обоє вони не пили нічого міцного та загалом поводилися вкрай чемно. Утім, вони більш-менш охоче розповідали й про свої минулі доручення. На рахунку Ловлера 'їх було чотирнадцять, в Ендрюса — три. Лише про те, що їм доведеться зробити, мовчали.