— Нас вибрали тому, що ні я, ні цей хлопчисько не пиячимо, — тільки й сказав Ловлер. — Отже, нічого зайвого не бовкнемо.
— Усі ми працюємо разом, — відповів на це Сканлен.
Усі четверо сиділи за вечерею.
— Слушно, і ми охоче побалакаємо про те, як прибрали Чарлі Вільямса, або Симона Берда, або ще когось.
— Тут у нас живе з півдюжини людей, із котрими я б із задоволенням звів рахунок! — вигукнув у запалі Мак-Мурдо.
— А ви не маєте наміру навідати Джека Нокса з Ірландії? Я з радістю почув би, що він отримав те, що заслужив.
— Ні, нас цікавить не він.
— Може, Герман Штраус?
— І не він.
— Ну, ми не наполягаємо. Таємниця — то таємниця. Просто хотіли б вам допомогти.
Ловлер із посмішкою похитав головою. Від нього нічого не можна було вивідати.
Однак Сканлен і Мак-Мурдо все ж твердо вирішили бути присутніми при «забаві», як вони казали. Коли Мак-Мурдо почув на сходах тихі кроки, то розбудив Сканлена, й обоє миттю вдяглися. Зовнішні двері були відчинені. Ще не розвидніло, але при зрадливому світлі вуличних ліхтарів Мак-Мурдо та його супутник розгледіли два силуети, що хутко віддалялися, й обережно рушили за ними.
Їхній будинок стояв на самому краю міста. Дуже швидко Мак-Мурдо та Сканлен опинилися в полі, неподалік від перехрестя двох сільських доріг. На роздоріжжі Ловлера й Ендрюса чекали ще троє заїжджих братів. Вочевидь, справа була важлива. Брати попрямували до Воронячої гори, де розкинулися копальні великої компанії. Ними завідував енергійний і безстрашний директор, уродженець Нової Англії, який навіть у довгі роки терору зумів підтримувати необхідну дисципліну та лад серед своїх підлеглих.
Світало, чорною стежкою йшли гірники поодинці та групами.
Мак-Мурдо і Сканлен змішалися з ними, не випускаючи з уваги заїжджих братів. Над землею висів густий туман. Раптом пролунав різкий свисток: це був сигнал, який означав, що хвилин через п’ять-десять почнеться спуск у штольню.
Коли Сканлен і Мак-Мурдо дійшли до відкритого майданчика біля копальні, там скупчилося близько сотні шахтарів. Чекаючи спуску, вони тупотіли ногами та дмухали собі на руки, щоб якось зігрітися. Приїжджі брати стояли осторонь. Сканлен і Мак-Мурдо піднялися на купу шлаку віддалік. З машинного відділення вийшов бородатий управитель Мензис і знову засвистів у свисток: почався спуск у штольню. Цієї миті звідкілясь збоку підійшов директор, високий худорлявий чоловік. Ступивши кілька кроків, він помітив групу мовчазних і незворушних незнайомців. Вони були в робочому одязі й усі в глибоко насунутих капелюхах.
— Хто ви такі? Якого біса вам треба? — спитав директор, підходячи до гурту.
Замість відповіді молодий Ендрюс ступив уперед і вистрелив йому в живіт. Сотня гірників, що чекали, завмерла, немов паралізована. Директор обома руками затиснув рану, устав і рушив геть хитаючись, але тут вистрелив і другий убивця. Директор упав на бік, смикаючи ногами та хапаючи руками уламки руди. Від вигляду цього з грудей Мензиса вирвався крик люті, і він із ломакою в руках кинувся на вбивць. У нього також вистрелили кілька разів, і нещасний мертвим упав до ніг убивць. Кілька гірників подалося вперед, почулися голоси співчуття та гніву. Але двоє з прибульців випустили кілька набоїв, кулі просвистіли над головами робітників, і ті негайно відступили. Вбивці одразу ж розчинилися в ранковій імлі. Усе сталося миттєво. Свідки цієї сцени ледь устигли отямитися, як усе було скінчено, і навряд чи хтось із них міг би описати зовнішність людей, котрі щойно на очах цілого натовпу вчинили подвійне вбивство.
Сканлен і Мак-Мурдо рушили додому. Сканлен притих, він уперше бачив «справжню справу», і вона здалося йому не такою кумедною, як йому описували. Мак-Мурдо також ішов мовчки, заглиблений у свої думки.
Цієї ночі в Будинку спілки брати ложі святкували новий успіх. Похмура тінь над долиною згустилася ще більше, жах іще дужче охопив жителів.
І як умілий полководець закріплює результати своєї перемоги, не даючи ворогові зібратися з силами й оговтатися після нещодавньої поразки, так і Мак-Ґінті тієї ж ночі задумав нову операцію. Коли п’яні Прибирачі розходилися, він торкнувся
плеча Мак-Мурдо й повів його за собою в ту саму кімнатку, де відбулася їхня перша бесіда.
— Ось що, друже, — сказав він, — маю, нарешті, гідну вас справу. Доручаю її вам.
— Я цим пишаюся, — зрадів Мак-Мурдо.