Але якось у травні, коли Мак-Мурдо збирався йти на звичне суботнє засідання ложі, до нього прийшов Морріс, слабкий і боязкий чоловічок.
— Можна мені відверто переговорити з вами, містере Мак-Мурдо? — спитав він.
— Певна річ, — відповів Мак-Мурдо.
— Я не забув, що якось виклав перед вами свої сумніви, і ви не видали мене.
— Було б про що розмовляти! Я ж казав вам тоді, що не зрадник. Але це не означає, що я з вами заодно.
— Я це знаю і все ж лише вам чомусь можу відкрити душу й знати, що ви мене не зрадите.
Гість із хвилину помовчав.
— Тут, — продовжував він далі, притиснувши руку до грудей, — зберігається таємниця, яка мене пече. Мушу нею поділитися... Якщо я мовчатиму, можливо, загинемо ми всі.
Мак-Мурдо пильно поглянув на тремтячого Морріса та налив йому віскі.
— Випийте, — запропонував він. — Це допоможе опанувати себе.
Морріс хильнув, і його щоки трохи порожевіли.
— Можу пояснити все однією фразою: на наш слід натрапив детектив.
Мак-Мурдо здивовано глянув на нього.
— Оце новина! Хіба вся округа не сповнена полісменами та детективами? А яка від них користь?
— Ні, це не місцевий детектив. Тутешніх ми справді знаємо, і боятися їх нічого. Але тут інша річ. Ви чули щось про агенцію Ната Пінкертона?
— Щось таке читав.
— Повірте, якщо люди Пінкертона беруть чийсь слід, то їхні дні злічені. Від них не врятуватися. Це вам не місцева поліція і навіть не федеральна. Їм дуже добре платять, і питання «спіймати чи впустити» для них не існує. У них хватка бульдогів. Тому якщо один із цих пінкертонів за нами стежить, нам кінець.
— Не гарячкуйте! Його можна позбутися.
— Отака ваша перша думка! Те саме скажуть і в ложі. Знову справа скінчиться вбивством!
— Вбивство — дрібниця! Тут це звична річ.
— Звісно, але не мені наводити вбивць на слід... Та після цього я не матиму й хвилини спокою! А тим часом ідеться про наші життя. Заради Бога, скажіть, що мені робити?
І, охоплений муками нерішучості, він почав гойдатися на ослінчику з боку на бік. Схопивши Морріса за плече, Мак-Мурдо добряче трусонув гостя.
— Послухайте, ви не виправите ситуації, завиваючи, як удова на похороні. Назвіть факти. Хто він? Де він? Як ви про нього дізналися?
Морріс підвів голову.
— Пам’ятаєте, я казав, що до приїзду сюди в мене на сході була крамниця? Там залишилися друзі, один із них служить на телеграфі. Учора я отримав від нього листа. Читайте ось у цьому місці.
Мак-Мурдо прочитав наступне: «Як поживають у вас При-бирачі? Ми часто чуємо про них із газет. Строго між нами, я сподіваюся скоро дізнатися про важливі події. Кілька великих компаній, зокрема й залізниця, серйозно взялися за справу. Можете бути впевнені, що вони доберуться до цих хлопців: справу доручили Пінкертону, і зайнявся нею найкращий детектив агенції Бирді Едвардс».
— Тепер прочитайте на звороті, постскриптум.
— «Про все це я дізнався в себе на телеграфі, тому про моє повідомлення не базікайте. Погодьтеся, друже, було б нерозумно, якби через руки чоловіка щодня проходили кодовані послання й він не навчився б їх розшифровувати. Це моя найкраща розвага й моя таємниця».
Якийсь час Мак-Мурдо сидів мовчки.
— Хтось іще знає про цей лист? — спитав він нарешті.
— Що ви! Звісно ж, ніхто.
— Як гадаєте, ваш приятель повідомив про це ще комусь?
— Здається, у нього є двоє-троє близьких друзів...
— Гм... Шкода, що він не описав зовнішність Бирді Едвард-са. Тоді нам було б легко натрапити на його слід.
— Та звідки, Мак-Мурдо, адже він дізнався про детектива із закодованих послань!
Очі Мак-Мурдо блиснули.
— Знаю! Як по-дурному, що я не збагнув одразу! Ми спіймаємо його ще до того, як він устигне нашкодити нам. Ось що, Моррісе, ви згодні віддати справу в мої руки?
— О Господи, певна річ, лише позбавте мене цього.
— Ну, і чудово! Ви будете абсолютно непричетні. Не доведеться навіть згадувати вашого імені. Я все беру на себе, так ніби лист надіслали мені.