— Клятий зраднику, — прошипів Мак-Ґінті.
— Називайте мене, як вам подобається, Джеку Мак-Ґінті. Ви б краще подумали, як люди називають вас. Подумайте, це корисно перед смертю... Ну, Мервіне, годі, не буду більше вас затримувати...
Того ж вечора Етті Шефтер отримала запечатану записку, а на світанку вона разом із своїм приятелем увійшла у вагон потяга. Етті та її наречений назавжди покинули Долину страху. Десять днів по тому вони одружилися в Чикаґо, і старий Джейкоб Шефтер був присутній на шлюбній церемонії.
Прибирачів судили в столиці штату. У них виявилося чимало покровителів, але їхні зусилля ні до чого не призвели. Не допомогли й гроші, вичавлені колись ложею з жителів Вермісси. Точним і повним свідченням чоловіка, який знав усі подробиці життя «братів», усі таємниці їхньої організації та їхніх злочинів, не могли протистояти жодні докази чи виверти захисників. Мак-Ґінті перед стратою рюмсав і просив про помилування. Вісьмох головних посіпак магістра стратили разом із ним, близько п’ятдесяти людей опинилися у в’язниці.
Однак гра ще не закінчилася, як і передбачав Едвардс. Тед Болдвін, брати Вілбі та ще кілька членів зграї уникли шибениці. На десять років вони потрапили за ґрати, а коли термін їхнього ув’язнення скінчився, настав край мирному життю Едвардса. Колишні Прибирачі присягнули помститися йому. Після двох невдалих замахів Едвардс був змушений покинути Чикаґо: важко було сумніватися в тому, що третій їм удасться. Змінивши прізвище, він перебрався до Каліфорнії. Тоді померла його дружина. Під ім’ям Дуґласа він працював у загубленому каньйоні й там разом зі своїм компаньйоном, англійцем Беркером, збагатів. Нарешті, дізнавшись, що вбивці знову натрапили на його слід, він утік до Англії...
Епілог
Поліція провела розслідування, й справу Джека Дуґласа передали до вищої інстанції. Його виправдали як людину, котра діяла з метою самозахисту. «У будь-якому разі вивезіть його з Англії, — написав Голмс дружині Дуґласа. — Тут задіяні сили небезпечніші, ніж ті, від яких він утік із Америки».
Минуло два місяці. Ми вже почали забувати про бірл-стоунську історію, зайняті іншими справами, але одного ранку в нашій поштовій скриньці виявили загадкову записку. «Боже мій, містере Голмс! Боже мій!» — промовляло дивне послання. Ми не знайшли ні адреси, ні підпису. Дивний лист мене насмішив, але Голмс поставився до незрозумілого послання з надзвичайною серйозністю.
— Дії нечистого, Ватсоне, — зауважив він і довго сидів із похмурим обличчям.
Пізно ввечері наша домовласниця, місіс Гадсон, постукала та повідомила, що якийсь джентльмен хоче негайно бачити містера Голмса у нагальній справі. Слідом за нею моментально увійшов Сесіл Беркер, змарнілий і блідий.
— Я отримав лихі вісті, жахливі вісті, містере Голмс, — сказав він.
— Я цього й боявся, — відповів Голмс.
— Бідний Дуґлас! Кажуть, що його прізвище Едвардс, але для мене він назавжди залишиться Дуґласом із каньйону Бені-то. Три тижні тому він і його дружина подалися до Південної Африки пароплавом «Пальміра». Вчора ввечері він прибув до Капштадта, а сьогодні вранці я отримав цю телеграму. «Джек упав за борт і загинув під час шторму неподалік від острова Святої Єлени. Нікого з очевидців події немає. Айві Дуґлас».
— Ага! Ось як це сталося, — у задумі протягнув Голмс. — Ну, звісно, сцену добре обставили.
— Я також так думаю. Ці пекельні Прибирачі, кляте гніздо мстивих негідників...
— Ні, любий сер, — зауважив Голмс. — У цьому випадку діяла майстерніша рука. Ви більше не почуєте про спиляні рушниці або незграбні револьвери. Художника впізнають за стилем. Це робота Моріарті. Витоки злочину ведуть до Лондона, а не в Америку.
— Але в ім’я чого?
— Моріарті не визнає поразок. Він не міг стерпіти думки, що його потужна машина не спрацювала.
— Господи, але який стосунок має він до тієї американської історії?
— Можу лише сказати, що перша звістка прийшла до нас від одного з його помічників. Американцям, мабуть, порадили звернутися до нього по допомогу. Спочатку він удовольнився тим, що знайшов їхню жертву та розробив план убивства. Але, дізнавшись про невдачу, зайнявся справою особисто. Пригадуєте, я попереджав Дуґласа в Бірлстоуні, що майбутня небезпека страшніша за минулу? Чи не мав я рації?
У пориві безсилої люті Беркер ударив себе кулаком по голові.
— І ви хочете сказати, що ми маємо спокійно сидіти? Що ніхто не може впоратися з цим демоном?