Він відкинув кришку та вийняв ізсередини невеличкий предмет, акуратно загорнутий у шматок тканини дивовижного східного шовку. Потім розгорнув її та витягнув на світло маленьку витончену тарілочку рідкісної темно-блакитної барви.
— Із нею треба поводитися дуже обережно. Перед вами автентичний взірець порцеляни періоду династії Мін. На аукціоні «Крісті» ніколи не бачили нічого подібного. Повний набір такого посуду коштував би цілий статок, і, по суті, вельми сумнівно, що такий сервіз можна знайти за межами імператорського палацу в Пекіні. Один вигляд цього блюдця може звести з розуму будь-якого колекціонера.
— Що я маю з ним робити?
Голмс простягнув мені візитівку, на якій було написано: «Доктор Гіл Бартон, Галф-Мун-стрит, 369».
— Це ваше ім’я на сьогоднішній вечір. Ви підете до барона Ґрюнера. Я трохи вивчив його звички й гадаю, що о пів на дев’яту він уже буде вільний. У листі заздалегідь попередьте його, що хочете зустрітися й що принесете з собою предмет із абсолютно унікального сервізу епохи династії Мін. Ви назветеся лікарем, тож із легкістю зіграєте цю роль і скажете, що ви колекціонер, до чиїх рук потрапив цей сервіз. Ви чули, що барон цікавиться такими речами, тому не проти продати йому цей експонат.
— За яку ціну?
— Хороше запитання, Ватсоне. Ви, звісно, виглядатимете негарно, якщо не зможете назвати ціну власного товару. Це блюдце дісталося мені від сера Джеймса, а він своєю чергою, наскільки я розумію, взяв його з колекції свого клієнта. Навряд чи буде перебільшенням сказати, що ця річ не має аналогів у світі.
— Я б міг запропонувати провести оцінку в експерта.
— Чудово, Ватсоне, просто блискуче! Сьогодні ви поза конкуренцією. Запропонуйте звернутися до експертів «Крі-сті» або «Сотбі». Ваша делікатність позбавить вас необхідності призначати ціну самому.
— А якщо він не захоче мене бачити?
— Не турбуйтеся, захоче. Він справжнісінький маніяк, коли йдеться про колекціонування, особливо якщо справа стосується предмета, в якому його вважають визнаним авторитетом. Сідайте, Ватсоне, я продиктую вам листа. Відповіді чекати не потрібно. Ви просто скажете, коли та для чого прийдете.
Лист був складений бездоганно. Короткий і чемний, він міг розпалити цікавість будь-якого знавця. Окружний кур’єр швидко відніс його за призначенням, і того ж вечора, прихопивши коштовну тарілочку та поклавши в кишеню візитівку доктора Гіла Бартона, я вирушив назустріч пригодам.
Чудовий будинок та охайні газони вказували на те, що барон Ґрюнер, як і казав сер Джеймс, був людиною неабиякого достатку. Довга звивиста алея, оточена рідкісним чагарником з обох боків, вела до великого майданчика, всипаного галькою та прикрашеного скульптурами. Сам особняк, збудований південноафриканським «золотим королем» у дні свого піднесення, був довгим низьким будинком із башточками по кутах, безглуздими в архітектурному плані, але значними за розмірами. Дворецький, котрий міг бути окрасою навіть житла єпископа, завів мене всередину й передав розкішно вдягненому лакею. З ним я зайшов до кімнати барона.
Власник будинку стояв перед величезною шафою, розташованою між вікнами, в якій розміщалася частина китайської колекції. Він тримав у руці маленьку коричневу вазу й обернувся до мене, щойно я увійшов.
— Благаю вас, лікарю, сідайте, — сказав барон, — я щойно оглядав свої скарби та розмірковував, чи зможу справді чимось поповнити таку колекцію. Ось екземпляр періоду Тан, датується сьомим століттям. Імовірно, вас зацікавить. Упевнений, що вам не доводилося бачити майстернішої роботи та кращої глазурі. Ви принесли з собою блюдце, про яке писали?
Я обережно розгорнув пакет і передав барону. Той сів за стіл, підсунув до себе лампу, бо вже сутеніло, і почав уважно розглядати мій товар. Жовте світло падало на його обличчя, і поки він був захоплений своїм заняттям, я міг спокійно його розгледіти.
Барон був на диво вродливий і мав цілком заслужену репутацію європейського красеня. Він був середнього зросту, елегантний і спритний. Смагляве, майже східне обличчя та великі важкі очі причаровували. Чорне волосся з блискучим відливом було ретельно зачесане. Можна було б замилуватися його правильними рисами, якби не рот. Це був рот убивці — жорстокий, безжальний, із прямими тонкими губами, схожий на страшну глибоку рану на прекрасному обличчі. Світла смужка шкіри відділяла рот від маленьких вусиків, тож виглядав він, як сигнал небезпеки, що попереджає про смертельну загрозу. Голос барона був на диво приємним, а манери надзвичайно вишукані. Я дав би йому трохи більше за тридцять, хоча насправді, як потім з’ясувалося, йому було сорок два роки.