— Чудово, справді просто чудово! — сказав він нарешті. — І ви кажете, що у вас є сервіз із шести аналогічних предметів. Однак я здивований, що ніколи не чув про такі прекрасні взірці. В Англії мені відомий тільки один зразок, рівний цьому, але його, звісно ж, не продадуть. Чи не буде нескромністю спитати вас, докторе Бартон, яким чином він потрапив у ваші руки?
— Хіба це має значення? — спитав я з дуже безтурботним виглядом. — Ви бачите, що перед вами оригінал, а що стосується його ціни, то я вдовольнюся думкою експерта.
— Дуже загадково, — сказав барон, а його темні очі зблиснули підозрою. — В угодах такого плану зазвичай хочеться дізнатися про все заздалегідь. Не заперечую, що екземпляр автентичний. У цьому не маю жодних сумнівів. Але я змушений взяти до уваги будь-яку можливість, адже згодом може виявитися, що у вас не було прав на продаж.
— Я б міг надати вам відповідні гарантії.
— Звісно, але тоді виникає питання, чого варті ваші гарантії.
— На це вам дадуть відповідь мої банкіри.
— Нехай так, і все ж угода здається мені доволі незвичною.
— Ви можете прийняти мої умови або ні, — сказав я з байдужою інтонацією, — ви перший, до кого я звернувся, бо вважав вас знавцем китайської кераміки, але мені неважко буде знайти й інших покупців.
— Хто вам сказав, що я знавець?
— Знаю, що ви написали книжку на цю тему.
— Ви її читали?
— Ні.
— Ну, мені стає все важче вас зрозуміти. Маючи у своїй колекції такий цінний експонат, ви досі не спромоглися звернутися до книжки, яка пояснила б вам його справжню цінність і значення. Як ви це поясните?
— Я дуже зайнята людина. Мій основний фах — лікар.
— Це не відповідь. Якщо в людини є хобі, вона віддається йому цілком, чим би крім цього не займалася. З вашого листа я збагнув, що ви не дилетант у своєму захопленні.
— Таким себе вважаю.
— Чи можу я поставити вам кілька запитань, аби перевірити ваші знання? Мушу зауважити, докторе Бартон, якщо ви справді лікар, то ваш візит стає все більш і більш підозрілим. Хотів би вас спитати, що ви знаєте про імператора Сему і який він має стосунок до скарбниці Сесоїн неподалік від Нари? Вибачте, невже це викликає у вас незручності? Розкажіть трохи про династію Північна Вей та її місце в історії кераміки.
Я схопився, прикинувшись розлюченим.
— Це обурливо, сер, — сказав я, — я прийшов сюди, щоб зробити вам послугу, а не для того, щоб ви екзаменували мене, як хлопчиська. Можливо, мої знання поступаються вашим, але я, звісно, не збираюся відповідати на запитання, які мені ставлять у такій образливій формі.
Якийсь час барон спокійно витріщався на мене, аж раптом очі його спалахнули, і між зубами блиснула смужка білих зубів.
— То он у чому річ! Ви прийшли шпигувати за мною! Ви — агент Голмса. Усе це спритний виверт, ви просто розігруєте мене. Колега, як я чув, при смерті, тому й послав вас стежити за мною. Ви пролізли сюди обманом, і, Бог свідок, побачите, що вийти звідси набагато важче, ніж увійти.
Він схопився на ноги, а я відступив назад, приготувавшись оборонятися. Барон практично збожеволів від люті. Можливо, він запідозрив мене з початку зустрічі, а допит лише підтвердив його припущення, і було ясно, що моя хитрість провалилася. Він запустив руку в бічну шухляду столу, намацуючи щось, але в цю мить якийсь звук привернув його увагу, і він завмер, уважно прислухаючись.
— Ага! — закричав барон і кинувся до сусіднього кабінету.
Два кроки відокремлювали мене від відчинених дверей,
і я назавжди запам’ятав побачене всередині. Вікно, що виходило в сад, було широко розчахнуте. Поруч із ним, схожий на жахливу примару, із перев’язаною головою, змарнілий і блідий стояв Шерлок Голмс. Наступної миті він перестрибнув через підвіконня, і я почув, як затріщали лаврові кущі. З лютим вереском господар будинку кинувся за ним.
А потім! Усе сталося в якусь мить, але, однак, я розгледів усе достатньо чітко. Це була рука, жіноча рука, що промайнула серед листя. Тієї ж миті барон видав пронизливий крик, який назавжди залишиться в моїй пам’яті. Він схопився за обличчя, заметушився кімнатою, почав стукатися головою об стіни, а потім упав на килим і качався там, скорчившись від болю, тоді як його жахливі зойки розліталися оселею.
— Води! Заради Бога, води! — верещав він.
Я схопив зі столу карафку та кинувся на допомогу. До кімнати вбігли дворецький і кілька лакеїв. Я запам’ятав, що один із них знепритомнів, як тільки я, опустившись на коліна перед потерпілим, повернув до лампи його жахливе обличчя. Сірчана кислота в’їлася в шкіру та скрапувала з вух і підборіддя. Одне око вже побіліло й стало немов скляне, інше було червоне та запалене. Риси обличчя, якими я милувався кілька хвилин тому, тепер нагадували прекрасну картину, по якій художник провів вологою та брудною губкою. Вони були нечіткі, знебарвлені, нелюдські та страшні.