Вбиває перша любими словами,
Влещає другий чорними думками.
Наткала — й розпускає вже ткання:
Живий Адоніс— отже, Смерть не винна!
Немовби й не взивала навмання,
Богиню величає страховинну
Владикою гробків, гробком владик,
Загладою на всякий рух і крик.
«Ні, Смертонько, я просто жартувала,
А ти даруй мені — злякалась я,
Коли в цім лісі веприще назнала,
Яке жалю не має на хлоп’я,
І кинула тобі слова догани,
Жахнувшися: загинув мій коханий!
То ж не моя провина — кабана!
Йому помстись, невидима владарко!
Хоч мій язик сварив — то звірина
Жорстока, підла спричинила сварку.
Біль — двоязикий. Ста жінок умом
Не дати ради язикам тим двом».
У тій надії, що живий Адоніс,
Венера скорий здогад свій кляне.
Щоб мав юнак добро, талан, достойність,
До Смерті мовить слово підкупне
Про статуї, надгробки, склепи; навіть
Усі її страшні тріумфи славить.
«Юпітере! — ячить.— Яка ж була
Дурна я і який слабкий мій розум!
Оплакала того я, хто дотла
Горітиме; цвістиме — до морозу.
Як він помре— краса загине з ним,
І Хаос пожере вселенський дім.
Ах ти, Любове! Все тобі присниться,
Що конче хтось на твій чигає скарб.
Тебе злякала призвістка-марниця,
А серце вже й квилить, вже й має карб...»
Аж чує раптом клич веселий рога.
Де й дівся сум — танцює легконога!
Мов сокіл на принаду— так спішить,
Від невагомих стіп не гнуться трави...
Глядь: на тропі розтерзане лежить
Її кохання — вепрів пир кривавий.
Уражені видовищем, зіркі
Сховались очі, ніби вдень зірки.
Неначе равлика тендітні ріжки,
Що їх, коли торкнеш, сховає він
І вже не виткне з крученої хижки,
Аж поки небезпеки стихне дзвін, —
Так від кривавиці сахнулись очі,
Втекли в покої рятівної ночі,
Де склали всю повинність, блиск свій весь
В обладу приголомшеного мозку,
Що просить їх не виглядати днесь,
До трону більш не слати поголоски, —
Бо ж серце, боязкого владаря,
Непевна чутка громом ударя,
Й, налякані, дрижать підданці чемні —
Так вихори, ув’язнені в землі,
Підвалини стрясають попідземні, —
Жахаються великі і малі.
Цей трус Венерині чуття всі збурив,
Аж очі скочили з-під ковдр-зажмурів —
І боязко линули яснину
На рану, що прорили ікла вепра
У хлопця в боці, — сніжну білину
Сльоза із рани зчервонила тепла.
Трава і квіти — все, що там росло,
Із ним, здавалось, кровію спливло.
Це співчуття Венера бачить бідна,
Голівоньку схиливши на плече.
Страждає мовчки — не ридає ридма.
Гадає: «Він не вмре, живий він ще!»
Від горя оніміла, скам’яніла.
І сліз нема — всі вилити зуміла!
Засліплена, вже добачає там
Не ту, єдину, — три криваві рани.
І докоря невірністю очам:
Три брами, де й одній зіяти рано!
Лице також двоїться... І рука...
Там хибить зір, де думка не зірка.
«Ще й одного оплакати не встигла,
Як двох Адонісів спіткав кінець!
Зітхання відлетіли, сльози збігли:
В очах — вогонь, у серденьку — свинець.
Свинцеве серце, очі, розтопіте!
Кохання краплі, ви мене спаліте!
Ох, світе, скарб який утратив ти!
І хто ще в тебе є, що варт дивитись?
Кого варт слухать? Чим із многоти
Щедрот своїх ти можеш похвалитись?
Приваба квітів гине й воскреса,
Та справжня тільки з ним була краса.
Віднині будьте непокриті, чола!
Хай сонце й вітер не цілують вас!
Нема що цілувать — на світі голо.
Хай сонце — палить, вітер — тне всякчас.
Коли Адоніс жив, вітри і сонце
Хотіли вкрасти це краси віконце.
Тому й любив він капелюх носить, —
Бо в очі лізло сонечко гаряче.
А вітер капелюх зідме й трусить
Почне чуприну — хлопець тільки плаче;
А сонце й вітер сваряться тоді,
Хто перший зсушить сльози молоді.
Побачити його біг лев з діброви;
Щоб не злякать, ховався за терни.
Аби його почути спів чудовий,
Приводив тигр сумирно, мов ручний.
А вовк, той голос вчувши, жертву кидав
І цілий день по тому кров’ю бридив...
Задивиться на образ свій в струмку —
Опливуться рибки в золотій оздобі;
І всі пташки раділи юнаку:
Щебече ця, а та несе у дзьобі