Поетичний дебют Шекспіра близький до надзвичайно розвиненої в західноєвропейській літературі традиції створення любовних поем. Прагнення до вивчення людського почуття зароджується ще в середньовічній куртуазній поезії. Особливою популярністю починає користуватись у цей час «Наука кохання» Овідія, що породила численні наслідування. Інтерес до теми зберігається в епоху Відродження. Думка про світову обов’язковість кохання звучить уже в творах Ф. Петрарки (більш абстрактно) і Дж. Боккаччо. У повісті Боккаччо «Амето» любов перетворює мисливця-варвара на «божественну людину» Відродження. В його жартівливо-галантній поемі «Полювання Діани» (1335), створеній, як і «Венера і Адоніс», на міфологічному матеріалі, богиня вимагає від своїх супутниць обітниці цнотливості. Юні мисливиці залишають Діану, віддавши перевагу богині кохання Венері. Галантно-авантюрна первооснова зберігається в поемах М. Боярдо, Л. Аріосто, Т. Тассо.
В Англії пісні та поеми про кохання створюють Т. Кемпіон (1567—1619) та Дж. Гаскойн (бл. 1539—1577). До досвіду створення ренесансного галантного епосу на матеріалі англійської поетичної традиції звертається Е. Спенсер у поемі «Королева фей» (повністю опубл. 1609 р.). Дещо раніше в 12 еклогах «Пастушого календаря» (1579) Спенсер вводить до умовно-поетичного світу бесіди на різні етичні теми. Піднесеність і витонченість у його творах поєднується з ренесансним уславленням людського почуття. Саме в епоху Спенсера, у 80—90-х рр. XVI ст., в Англії спостерігається справжній поетичний вибух, до якого причетний був і автор «Венери і Адоніса», який назвав поему «первістком своєї фантазії».
Поема починається надзвичайно динамічно. Відмовившись від преамбул, Шекспір відразу ж розгортає дію: охоплена пристрастю богиня кохання Венера переслідує юного Адоніса, який нехтує почуттям. Поема побудована так, як будувались ренесансні живописні полотна. Між іншим, до міфа про кохання Венери і Адоніса художники Відродження і XVII ст. звертались неодноразово (Тіціан, Веронезе, Пуссен, Рубенс та ін.). Поема пронизана яскравим світлом, розімкнута, відкрита назовні. Вранішнє сонце освітлює юного героя, який збирається на полювання. Палкі слова Венери на захист кохання супроводить полуднева сонячна спекота. Пауза — Адоніс покидає Венеру — пов’язана з настанням ночі. І, нарешті, багряні промені вранішнього сонця освітлюють сцену полювання. Теплі золотаві тони притаманні образу Венери, в колористичному відношенні, побудованому на дзвінкому акорді золотого (волосся богині) й червоного (рум’янець, пурпурові вуста) кольорів. Земна, пройнята чуттєвістю краса Венери (волого-блискучі очі, напіввідкритий рот) нагадує зображення богині кохання на полотні Тіціана «Свято Венери» (1518).
Венера — втілення земного, чуттєвого кохання, змальованого в поемі з усією його буйною язичницькою радістю і динамікою. Іронічні ноти, що лунають у тексті,— наприклад, згадка про спітнілі руки богині — не руйнують єдності образу. Перед нами — кохання сильне і природне, воно позбавлене галантних прикрас і не приховує свого реального, земного єства. Венера невід’ємна від світу, що її оточує. Лейтмотив її мови — кохання є обов’язком і властивістю усього живого. Доводячи правомірність любові, Венера вдається до нескінченних прикладів із найрізноманітніших, а часом навіть несподіваних, сфер буття. Богиня апелює до законів суспільного життя, користуючись правовою і економічною термінологією. Виникає ренесансна концепція єдиного ланцюга буття. Всесвіт, прагнучи гармонії, не заперечує закону кохання, яке дає йому життя і вічне відродження. Висловлювання Венери близькі до першого циклу «Сонетів» Шекспіра (1—17) і комедії «Марні зусилля кохання».
Інше твердить Адоніс. Для об’ємнішої характеристики образів Шекспір вдається до контрастного зіставлення героїв. Якщо Венера палає вогнем пристрасті, то герой холодний і байдужий. Його довершена краса нагадує прекрасну скульптуру, позбавлену все-таки справжнього життя. Не випадково богиня називає Адоніса «ідолом», «мальованою картиною». Героя певною мірою можна зіставити з незакоханими персонажами шекспірівських п’єс (Бенволіо, Меркуціо, Бенедикт на початку дії і т. ін.). Ці герої, проте, висміювали кохання, Адоніс — його заперечує. Образ Адоніса поєднаний з іронією, яка часом набирає навіть знижувального відтінку. Юний мисливець комічно виглядає, коли намагається вирватися з рук Венери, надто прозаїчні всі його репліки і т. ін.