Лише в одному епізоді Адоніс ширше пояснює свою відразу до почуття. Яскрава любовна поема перетворюється на філософський диспут, який нагадує суперечку Глупоти й Мудреця в славнозвісній книзі Еразма Роттердамського («Похвала глупоті»). «Любов, що мудра в глупоті — глупомудра»,— природне прагнення людського єства до активної гармонії з навколишнім світом. Адоніс, який повстав проти Кохання, повторює давні казання, відкидає земну, тілесну первооснову почуття, вбачаючи в ньому тільки хтивість. Любовна пристрасть лякає героя. Він хоче зберегти поміркованість, спокій: «Гармонія щоб не проникла злудна у тихий прихисток моїх грудей». Адоніс хоче існувати лише заради самого себе (міф про Нарціса). Любов для нього: «Це ж борг! Себе ж боргами обморочу!» Своїм небажанням кохати герой порушує одвічний закон буття. Згадаймо «розділ про борги» у книзі французького гуманіста Ф. Рабле («Гаргантюа і Пантагрюель»), пронизаний думкою про взаємозалежність усього сущого в природі.
Природа помщається над Адонісом, який порушив її закон. На зміну гармонії приходить хаос. Останні епізоди поеми надзвичайно динамічні. Картини прекрасної і умиротвореної природи зникають. Кущі чіпляються за одіж охопленої відчаєм Венери, коріння дерев перепиняє їй шлях. Дисгармонія набирає всесвітнього характеру. Втіленням руйнівних сил природи стає смерть. Проте це не Фатум античних трагедій, що переслідує героїв. Сама смерть, яка постає у вигляді дикого вепра, тут природна. Це частка природи, що втратила гармонію. Фінал поеми трагічний, але не безвихідний. Гуманістичний ідеал прекрасної і досконалої людини, яка живе в гармонії з навколишнім світом, не здійснився. Однак життєдайна сила природи безмежна. Адоніс відроджується в прекрасній квітці.
Уривок із поеми («Кінь») російською мовою переклав у 1947 р. С. Маршак.
Українською мовою поему перекладено вперше.
Примітки
Vilia miretur vulgus; mihi flavus Apollo Pocula Castalia plena ministret aqua – Дівка дешева дивує юрбу; хай рудий Аполлон Чаші мені принесе, водою кастильською повні. (Латин.)
Адоніс — давнє фінікійське божество. В грецькій міфології бог умирання й оживання природи. Уславлений своєю вродою, за яку його полюбила богиня кохання Афродіта (Венера). За однією з версій міфа, загинув під іклами дикого кабана, якого наслав ревнивий Марс (Арес).
До мене залицявсь, як я до тебе, Суворий, страхітливий бог війни. — В одному з античних міфів розповідається про пристрасть бога війни Ареса (Марса) до богині Афродіти (Венери). Цей сюжет є в «Одіссеї» Гомера.
Візьми рукою рученьку мою — Відчуєш, як я тану, розтаю. — За давніми уявленнями, волога рука є ознакою пристрасності.
Любов — це дух, що полум'ям палає, Тому й не кане — вгору пориває. — 3 чотирьох елементів (стихій) життя — землі, води, повітря та вогню — саме вогонь вважався найлегшим.
Люби себе й помри собі Нарцісом... — Нарціс (гр. міф.) — прекрасний юнак, син бога Кефіса та наяди Ліріопи. Нарціс побачив своє відображення в воді, закохався в нього і помер від цього кохання. Боги перетворили Нарціса в квітку. Сюжет міфа використано в «Метаморфозах» Овідія.
Віддав би хлопцю коней четверик... — Мається на увазі грецький міф про сина бога сонця Геліоса й Клімени — Фаетона. Він випросив у батька дозвіл правити його вогненною колісницею, та не зумів стримати коней і надто наблизився до землі. Зевс спопелив Фаетона своєю блискавкою.
Сирени любий спів... — Сирени (гр. міф.)—міфологічні істоти, наполовину птахи, наполовину жінки. Своїм чарівним співом сирени зваблювали мореплавців. Про сирен розповідає Гомер в «Одіссеї».
Ереб — в античній міфології уособлення вічного мороку.
Таж муки гіршої не знав Тантал: Перед самим Елізієм — обвал! — Тантал (гр. міф.) — син Юпітера, міфічний володар Фрігії. Щоб переконатись у всевіданні богів, подав їм на учті м’ясо із свого сина Пелопса, за що був покараний голодом і спрагою. В царстві померлих, хоч він і стоїть по горло в воді, напитись не може. Як тільки Тантал простягає руки до плодів, гілка відсовується від нього. Елізій (Елізіум) — у грецькій міфології країна казкового блаженства.